7. Підтвердіть присутність

Підтвердіть присутність

— Мені здається, чи навколо туман з’явився? — хрипло запитав Зелений і закашлявся.

Вони якраз зробили свій перший привал. Машину зупинили на узбіччі, повитягали з рюкзаків усе, що потрібно: пакети з консервованою їжею, казанок для кип’ятіння, пляшки з водою… Дар’я нарешті обробила спиртом і зеленкою праву ногу. Вона розпустила чорне волосся й умила обличчя водою. Викурила одразу дві цигарки, випила кави.

Стало легше.

— Дар’я, скільки ти викурюєш? — поцікавився в неї Червоний, коли дівчина взялася за електронку.

   Чоловік усе ходив туди-сюди. Було видно, якими очима він поглядає на димок, що смужкою вилітав із пристрою дівчини.

— Багато, — навіть не задумуючись, відповіла вона.

— І я колись палив так…

Червоний зупинився на мить, замислився про щось. І не продовжив говорити, а пішов далі.

Синій усе їв та не міг зупинитися. От же ж диво, що це субтильне тіло могло в себе так багато втиснути за короткий проміжок часу. Дар’ї це нагадало її саму, тільки у відношенні до солодкого.

А от щодо туману — дочка професора помітила також, що простір навколо «Хамві» почав ніби втрачати й без того темні барви. Поступово з’являлася ледь помітна білизна, прийшло легше головокружіння.

Білизна, схожа на марево, нашаровувалася, гусла і зрештою перетворювалася на туман, повний вологи. Відбувалося це повільно, якраз поки всі вони перекушували, поки вона дезінфікувала ногу та балакала з Женею. Навіть кінчики пальців у Дар’ї покрилися чимось водянистим — і це був не піт.

— Тобі не здається, ми дійсно зараз як їжачки в тумані, — підтвердив думку напарника Синій, закінчивши нарешті з консервою.

До слова, їжа була хорошою, Дар’ї дістався темно-зелений пакет із написом «Картопля / Овочі / Свинина». Зранку вона встигла добряче так зголодніти, тому вміст пакету дуже швидко опинився в шлунку дівчини.

А от Женя їв мало. Усе жував те, що було в консерві, дивився в нікуди. Щелепи його рухалися механічно й бездумно. Спершу Дар’я хотіла його відволікти, заговорити. Але передумала. Розуміла, що стрес кожна людина переживає по-своєму.

Зрештою, він заговорив сам. Поцікавився станом дівчини, видав їй шоколадний батончик з горіховою начинкою. Даша поглинула його буквально за мить.

— Дашок, от дивлюся на тебе і не розумію. Як ти не поправляєшся з усім цим солодким?

— Ти б хотів, щоб я жирною була? Ну і як би ми тоді виглядали?

— Непропорційно, згоден.

До молодої пари підійшов Синій.

— А ти сам чому так мало їси, очкарику?

— Нормально я їм, апетиту просто немає.

— То це ти змучився замало. Ну нічого, доїдемо до точки — там загрузимо рюкзачки і кайфанем!

Хадсон протер лоба носовичком. Він і сам звернув увагу на підвищену вологу, та й взагалі ігнорувати туман було б складно. Чоловік скомандував, звертаючись до пари вчених:

— Досить балакати. Жень, швиденько перевір повітря. Даша — рівень радіації. Синій, допоможи давай зібрати все.

Вочевидь лідер групи припускав, що атмосферу отруєно. Цілком розумний страх.

Женя закивав та метушливими рухами почав діставати зі свого рюкзака газоаналізатор. Те, що залишилося від консерви, — викинув на темну траву.

Замок рюкзака ніяк не хотів піддаватися, Женя нервово розхитував його, стиснув пальці до білизни в спробах розщепити рюкзак. Дар’я дивилась на партнера зі співчуттям і тривогою. Наче як бесідував він нормально, голос не дрижав та не видавався їй надто напруженим. А от тіло Євгена поводилося зовсім інакше. Вона мовчки підійшла до місця, де лежала упаковка від консервованої їжі, підібрала її та викинула до заздалегідь підготовленого чорного пакета. І тільки після цього взялася шукати дозиметр у себе. Смітити — не добре.

— Якась срань із цим туманом. Нас що, травити надумали?

— Якби хотіли — то вже б отруїли. — ледь чутно відповів Синьому Чорний.

Його цілком буденні слова чомусь дзвеніли кригою, вселяли незрозумілий страх у душу Дар’ї. Вона не могла собі пояснити, чому цей чоловік викликає такі почуття. Чорний не виглядав потворно чи якось хижо, не робив нічого, що можна було б назвати дивним. Взагалі він поводив себе тихо. Ну подумаєш — небалакучий блідий мужик. Але все ж…

Пластмасова коробочка жовтого кольору завібрувала в руці дівчини, пристрій коротко пікнув, калібруючись у новому середовищі. Дозиметром користуватися вона вміла, на монохромному екрані швидко з’явилися цифри.

— Нуль цілих одна десята мікрозіверта, — озвучила Дар’я. — Все в нормі.

— Менше, ніж у Житомирі, — буркнув Зелений і плюнув на землю, почувши показники.

Хадсон перевів погляд на Євгена. Той нарешті взяв себе до рук, знайшов у рюкзаку, дістав та запустив аналізатор. Пристрій увімкнувся в руках Євгена, здійснив пробу повітря. Через декілька секунд Євген протер окуляри рукавом та вдивився в те, що показував маленький екран у коричневому корпусі:

— Кисень у порядку. Вуглекислий газ, окис вуглецю… Сірководень… Усе чисто. Інших токсинів нема.

Американець підійшов до молодих. Він подивився на Євгена трохи насторожено. Взяв газоаналізатор до власних рук і сам глянув на екран, після чого повільно кивнув:

— Добре. Ти в порядку, жених?

— А?

— Бе, — багатозначно відказав Хадсон і кивнув у бік Дар’ї. — Нерви бережи, тобі ще заміж цю милу леді кликати. Надто смикаєшся. Ага.

Трохи молодша та ще менш досвідчена Дар’я, мабуть, і зашарілася б. Але тепер слова американця не викликали у неї жодної реакції. Зате Женя усміхнувся. На якусь мить в його очах просвітліло, він знову почав нагадувати себе звичайного. Не напруженого до межі доброго хлопця Євгена.

— Докінчуємо посиденьки, треба йти. Респіраторні маски натягуємо…

Хадсон заново визначив ролі для всіх членів команди. Сам він тепер замикав ланцюжок разом із Дашею. Дівчина залишалася на своїй позиції. Вона вже не могла дочекатися, коли її знову відправлять сидіти на задньому сидінні авто.