6. В пекло

В пекло

Дар’я якось прочитала в інтернеті, що пропускний пункт поблизу Чахлика вважається недобрим місцем. Тут, мовляв, періодично трапляється якась чортівня, наслідки якої потім ще довго циркулюють вустами людей.

Не те, щоб подібне явище було новинкою для Сектору. Але біля Чахлика ось це «недобре» виникало частіше, ніж в інших місцях. Нібито почалося все, коли якийсь іноземний вояка раптом розстріляв своїх товаришів по зброї та втік у невідомому напрямку. Його тоді шукали, та не знайшли. Скандали дійшли аж до ютубу. І це в умовах жорсткої цензури щодо аномальної зони.

Ще говорили люди, що в лісах поряд часто з’являються примари тих нещасних, кого проковтнув Сектор. Звідки інформація? У когось брат служив тут, хтось особисто бачив… Містифікації та плітки. Хоча, Даша, незважаючи на свій природний скептицизм, вважала, що диму без вогню не буває. Взагалі, скептицизм дівчини сильно похитнувся після зникнення її батька.

«Хамві» повільно перетинав межу, що відділяла нутрощі Сектору від звичайного світу. Двигун працював тихо, Синій намагався вести машину обережно. Надворі ще була ніч, світати мало тільки через годину.

Потужні прожектори блокпосту освітлювали їм шлях. Ніхто з військових не підходив до автівки, нічого не перевіряв та не казав. Пара солдатів, як тільки машина наблизилася, заметушилася біля великих металевих воріт у стіні.

Залізна конструкція повільно почала від’їжджати вбік, відкриваючи для групи дорогу в пекло. Заскрипів метал. Щось прохрустіло всередині механізму, голосно дзенькнуло.

Ця гігантська стіна, здавалося, тяглася до самого неба; її прикрашали численні вишки для снайперів та кулеметників, а внизу, там, де колись була військова частина, тепер звели ще з десяток різних будівель.

Даша могла оцінити ці зміни, оскільки пам’ятала, що було на старих фотознімках в інтернеті. Військова частина із блокпостом перетворилася на щось значно грізніше й масштабніше.

Чи означало це, що і Сектор змінився з того часу?..

Синій трохи додав газу, джип поїхав швидше. Салон затрусило, і Дар’я почула, як щось цокнуло в багажнику. Хоча все спорядження, зброю та елементи вибухівки особисто Хадсон фіксував ременями. Американець перевірив усе декілька разів: і кріплення, і амортизацію металевих ящиків. Вибухівку додатково було заміновано — це щоб уникнути будь-яких спроб саботажу від невідомих зловмисників.

— Ну, не нервуй, веди спокійно. Знесеш нас у повітря нахрін, — тихо прохрипів Зелений.

Втім, його напарник далі вже їхав спокійніше. Ще кілька повільних хвилин — і машина перетнула умовний бар’єр між двома світами.

Ворота позаду одразу почали зачинятися, немов солдати не хотіли ні на мить довше тримати цей шлях відкритим. Знову голосно заскрипіло. Закрилося. А далі, буквально за п’ять метрів, закінчилася асфальтова дорога. Авто зупинилося, пролунала команда Хадсона:

— Так, Синій поки за кермом. Чорний теж усередині, прикриває. Всі інші — на вихід. Пізніше змінюємося.

Авто зупинилося. Всі, крім Синього і Чорного, вийшли. З собою взяли тільки мінімум спорядження і, звичайно, зброю.

— Ну все. Погнали! — тихо сказав Червоний та підморгнув Дар’ї, виходячи з машини.

Тепер попереду «Хамві», метрів сорок від нього, спереду йшов Зелений. Він робив обережні кроки багнюкою та уважно роздивлявся навколо зі зброєю в руках. Прожектори на дахівці машини разом із фарами освітлювали нерівне бездоріжжя попереду та стіни лісових хащів з обох боків.

Справа від Зеленого ішов сам Джейсон. Він теж тримав штурмову гвинтівку напоготові, пересувався тихо, хоча сопів досить гучно. Видно, давно не працював «у полі». Це сопіння, навіть попри гул машини, долинало до Даші час від часу, коли Хадсон відставав.

Трохи позаду, зліва від автівки, миготіла висока фігура Червоного. А замикали колону, власне, Дар’я і Євген. Насправді дівчина поки не вірила, що опинилася по інший бік бетонного муру. Женя, як і раніше, мовчав. Як і його дівчина, він отримав пістолет у кобурі та черговий наказ просто так зброю не діставати. Хлопець ішов трохи позаду дочки професора, не наважуючись заговорити з нею, бо всі інші поводилися тихо. Лише гудів двигун та хлюпав бруд під ногами важких чобіт.

Чорний стояв нагорі, розглядаючи простір навколо через приціл снайперської гвинтівки. Він дивився то вперед, то назад, але частіше брав на мушку щось позаду молодих учених. Видно, у приціл було вбудовано пристрій нічного бачення, бо щось розгледіти в умовах передранкової пітьми було важко.

Крок. Ще крок. Хлюп. Сопе Хадсон.

Співчутливо поглядає Женя. Трішки додає газу Синій.

Так тягнувся час. Дар’я робила все нові кроки, її ноги швидко втомилися у новому незвичному взутті. Дівчина не дозволяла собі демонструвати це, тим паче скиглити. Ні, тепер — тільки вперед.

Крок, новий крок, ще крок. Дочка професора ледь помітно скривилася і прокляла себе за те, що недостатньо уважно приміряла ці черевики на високій платформі, коли вони з Женею закуповувалися.

Болото хлюпає. «Хамві» трохи похитнувся, бо в’їхав до глибокої калюжі. Хлюп... А попереду ще майже п’ятдесят кілометрів пішої ходи.

Причому зовсім скоро машину доведеться покинути, і тоді весь вантаж вони нестимуть на своїх спинах. Усе те, що зараз надійно лежить усередині металевих ящиків, скріплених між собою ременями.

Дар’я спіймала думку, що зовсім не чує звуків дикої природи, хоча ліс зовсім поруч. Так, це осінь… Але ж хіба всі птахи відлітають у теплі краї на зиму? Хіба всі звірі впадають у сплячку так швидко? Ліс не дихав життям. Темні фігури рослин лише ліниво похитувались під впливом вітру, похрускувала деревина.

— Я знаю, як влаштовані ці замки. Там основа однакова, — запевняв Женя, коли вони сиділи у тісній квартирці під Києвом напередодні.

— Думаєш, ти зможеш упоратися? — уточнив Хадсон, не приховуючи здивування.