5. Кольорові

Кольорові

А яким, власне, був план? Підірвати лабораторію та знищити все, що там виросло після Спалаху. На верхніх, на нижніх рівнях, у темних коридорах. Зробити очищення вогнем. Можливо, це наївні думки. Американець багато мислив, і в його голові не народилося кращих ідей. Якщо є шанс зупинити розповсюдження потойбічної зарази — то тільки через проникнення у лабораторію, де відбувся інцидент. Щоб там усе потонуло у вогні й завалах.

Хадсон не тішив себе ілюзіями та не хоробрився. Він не вважав себе героєм або божевільним. Чоловік прекрасно розумів, що це робота швидше для добре озброєної повноцінної армії, ніж для нього, чотирьох «збитих льотчиків» війни і двох дітей з Києва.

Однак справа є справа. Хтось мусить зробити крок. Інакше як потім жити, як прокидатися щоранку, коли знаєш, що міг бодай спробувати зупинити цю погань, а не став? Якщо двійко вчених це розуміють, то він, Джейсон, повинен це усвідомлювати ще чіткіше.

— Господи, тут що, ядерна війна пройшла? — здивовано спитав Червоний, виглядаючи з віконця «Хамві», у якому вони наближалися до села Чахлик.

— Ти в селі ніколи не бував? — спитав Зелений та хрипко засміявся. — Ну от полюбуйся, якраз маєш нагоду.

— Я сам із села, не умнічай, — відповів Червоний. — Але тут якесь все… Хоч вішайся.

— Так куди ми їдемо, друже? Яке місце, такі й пейзажі, — резонно відмітив Синій, наймолодший у команді.

Повністю лисий, невисокий і худорлявий, він сидів попереду поряд із Хадсоном, котрий вів машину. З Києва всі вони їхали окремо. Це вже потім Джейсон пересів до «Хамві» та зустрів хлопців тут, ближче до Сектору.

Шлях до села займав години дві. Спершу дорога була рівною, добре доглянутою. Узбіччя прикрашали дорожні знаки та досить милі хатини, притаманні цьому регіону. Хадсону подобалося те, як виглядають села в Україні. Однак чим ближче вони зараз наближалися до пункту призначення, тим частіше почали траплятися вибоїни на асфальті. «Хамві», звичайно, не боявся ямок. Однак постійна тряска все сильніше діяла на нерви, тому довелося трохи збавити швидкість.

Американець розумів, про що казав Зелений: от наче звичайна провінція, тихий куток України, де легко розгледіти свою красу та відчути затишок. А якщо придивитися — неодмінно побачиш ще щось. Більш тривожне й неправильне.

От, наприклад, що могло настільки сильно перекривити он ту хатинку? Чому вона повністю чорна, як після пожежі?

А чому он тут одразу три бетонні стовпи в ряд стоять? Для чого їх так поставили?

А що робить самотня давно згнила будівля з написом «театр» посеред поля? З дороги, звісно, важко угледіти все, але Хадсон точно бачив, що ні людей, ні стежок, ні будь-яких інших конструкцій поряд із будівлею не було. І таких дрібниць багато, якщо справді бути уважним.

Або ж можна просто сприймати це як норму. Побачив — проїхав.

— Хадсоне, а все-таки, навіщо нам ці двоє молодих? Зайвий вантаж, — висловив думку вічно похмурий Зелений.

— Я вже казав: вони вчені, — коротко кинув Джейсон, не відволікаючись від дороги.

— Надто молоді, щоб щось розуміти.

— А по-твоєму, тільки діди старі щось знають? — щиро здивувався Червоний.

— Вони єдині, на кого ми можемо розраховувати із яйцеголових. Нам немає з чого обирати. І їм немає з чого обирати. Взаємна вигода. Досить цю тему піднімати.

Зелений замовк. Він не став далі сперечатися з Хадсоном.

— Схоже, ситуація геть кепська, якщо порятунок світу залежить від групи відморозків та двох дітей, га, Хадсоне?

Синій сказав це з гумором, без натиску чи підколювання. Він завжди був хлопцем легкої вдачі.

— Губу закатай. Світу похріну на нас, на них і на мене зокрема. Просто частина роботи. Бюджет є. До того ж ці, як ви кажете, діти, нормально проплатили зі своїх кишень додатково. Це значно підвищить наші шанси на виживання. Тому не треба на них тиснути. Ми всі в одному човні.

— То, може, скажеш нарешті, чого нам очікувати?

— Скоро приїдемо, і сам побачиш, Зелений. Повір — іграшки хороші. Все домовлено.

Зелений буркнув щось нерозбірливе у відповідь, а Червоний просто зітхнув. На нього погано діяв негативізм колеги. Тому постійно все не подобалося, Червоний же навпаки — намагався знайти якийсь свій баланс у сприйнятті світу. Більш широко дивитися на проблеми та на ситуації.

Синій продовжував пильнувати за дорогою. Він би з радістю зараз посидів у телефоні, погрався б у якусь іграшку, але потрібно налаштовуватися на довгий серйозний рейд у невідомість.

І тільки Чорний мовчав, майже не рухаючись.

Через деякий час вони минули ще один блокпост і нарешті побачили гігантський бетонний мур на горизонті. Виглядав він сюрреалістично й загрозливо. Але всі ці масивні перепони, зведені навколо аномальної зони, нікого не відлякають. Не допоможуть людству — ось що думав Хадсон. Авантюристи, мародери й журналісти все одно будуть знаходити способи потрапити всередину. З часом такі стіни доведеться будувати далі. Цікаво, як це пояснюватимуть звичайним людям? Хоча… знайдуть слова. Маркетологи та PR-менеджери напишуть тексти промов, дадуть відповідні команди до ЗМІ. Все буде як завжди — навіть якщо завтра цей світ виверне.

* * *
 

Від найближчого населеного пункту вони взяли таксі — не захотіли чекати на автобус. Таксист був не надто балакучим, жодного слова не кинув про Сектор і не спитав, куди це вони зібралися з такими здоровенними рюкзаками. Суму теж назвав цілком помірну, не спробував «здерти» з молодих подвійну таксу.

На одному з блокпостів, правда, їх затримали десь на хвилин п’ятнадцять. Довелося набирати Хадсона. Але зрештою все вирішилося — люди у формі відпустили пару вчених, і далі їх ніхто не зупиняв. Таксист висадив їх біля занедбаної автобусної зупинки. Хадсон казав, щоб там вони і вийшли.