4. Приватна справа

Приватна справа

Наступні декілька днів пролетіли як одна мить. Абсолютно безцільна і нецікава мить, наповнена інститутом, лекціями для студентів та електронними цигарками. Женя знову попросив її палити менше. Вона закотила очі та потиснула йому щоки, як дитині.

Чим далі — тим більшу відразу відчувала Дар’я до своєї наукової діяльності. Думками вона була вже далеко від Києва. Тому, коли нарешті Джейсон Хадсон подзвонив, серце дівчини затьохкало сильніше, і вона знову відчула, що живе. Їхня наступна зустріч сталася дещо пізніше, ніж казав американець. Довелося чекати четверга.

Даша продовжувала помічати спостерігачів корпорації. Вона навчилась виділяти їхні бездоганні обличчя усюди — між стелажами в супермаркеті, на пішохідному переході…

За партою. Власне, це й вибило дівчину з колії. До вівторка вона вважала, що інститут — її особиста безпечна територія. Вся ось ця щоденна рутина, завжди зелені вазони в кабінетах, колеги, яких вона знала багато років. Вічний запах старого пожовклого паперу, що нікуди не подівся навіть після капітального ремонту. І тут — злегка повний молодий чоловік у блакитній сорочці. Сидить сам за своєю партою, далеко позаду. Поводиться так, наче завжди навчався тут, був студентом цього закладу.

А Дар’я точно знала, що бачить його вперше.

Як тільки вона зіткнулася поглядом із цим молодиком, одразу все зрозуміла. Дехто з присутніх в аудиторії поглядав на «студента» і теж не міг його впізнати. Але більшості було байдуже; пара потокова, прийшло одразу декілька груп. Хтось просто втупився в екран смартфона, хтось перешіптувався між собою. Декілька відмінників намагалися вхопити суть лекції, були уважні й ретельно записували. Тільки незнайомець у блакитній сорочці підпер рукою підборіддя та дивився на Дар’ю, не кліпаючи.

«Витріщайся скільки завгодно, мудило. Ти мене з думки не зіб’єш», — подумала дівчина і продовжила говорити про силу струму.

Декілька разів вона спеціально заглядала у світлі очі незнайомця, щоб показати власну безстрашність. Насправді ж це було для підбадьорювання самої себе; Дар’я боялась, вона відчувала невидимий тиск зі всіх боків. Погляди з кожної шпарини, загрозу на вулиці, вдома, у Жені. А відтепер — і в інституті.

Такі «студенти» почали з’являтися нізвідки. Вони зникали серед натовпу хлопців і дівчат, а потім знову траплялися їй на очі. Дар’я завжди виділяла їх безпомилково.

Женя як на зло зараз працював в іншому корпусі, взяв на себе велике навантаження. Він уже домовився про відпустку, тому зараз відпрацьовував наперед. Його наукова робота… На мить Даші стало шкода Євгена. Нехай би дописував свою працю, залишався в Києві. Однак з іншого боку — він її хлопець. Вони стали близькими одне одному.

Даша ж просто вирішила взяти лікарняний за свій рахунок. Вона надто розчарована й втомлена від колег, щоб виправдовуватися перед ними. Вигадувати щось. Цікава річ, що мозок дівчини відмовлявся хоча б приблизно визначити, коли саме вона повернеться назад. Майбутня подорож поки що уявлялася слабко. Хоча дочка професора не один десяток годин витратила на вивчення Сектору, нехай і заочно. Не думалося їй нічого поки.

Зустріч у четвер відбулася в тісній однокімнатній квартирі майже за містом. Женя заїхав до головної будівлі інституту, підібрав Дар’ю. Дорогою вони перекусили, Даша залила в себе дві чашки кави й купила нову пачку стіків для електронки. В голові одразу запульсувало, думки зарухались жвавіше від кофеїну.

— Хадсон у темі. Він організує похід.

— Йес! — радісно вигукнула Дар’я й із вдячністю подивилася на свого хлопця. Той виглядав незворушно. Поправив тонку оправу окулярів і зосередився на дорозі.

— Жень, ну ти чого?

— Все добре. Отже, відправляємось до Сектору, Дашок. Все, як ти й хотіла.

— Я тобі вже казала, якщо ти…

— Та з тобою я, фанатичко ти моя. Ми разом, це не обговорюється. Даш, скажи мені наступне. Ти тримала зброю колись у руках?

— Ні, не тримала.

— І на що ти надієшся?

— На власну голову. І на тебе. Я тебе монстрам згодую, а сама далі проберуся. Заспокойся, Євгене Сергійовичу. Думаю, Хадсон допоможе в цьому питанні.

— Ага…

Женя хотів був ще щось сказати, але не став. Що можна їй довести зараз? В черговий раз нагадати про те, що сталося з групою Віктора Шермана? Чи з тими людьми, хто потім його шукав? Спробувати відговорити? Все це він пробував. Тут дійсно залишається лише для себе вирішити — з нею він, чи ні.

Поки їхали, Женя декілька разів змінював напрямок руху та зробив добрячий «гак» по правому березі Києва, щоб переконатися, що ніхто не їде позаду. Посланців зловісної корпорації видно не було, хоча Дар’я не сумнівалася, що ті десь поряд.

— Ми наймемо людей, Жень. Озброєних і навчених. Ми знайдемо шлях, я маю гроші, ти ж знаєш.

— Знаю, — кивнув Женя. — Але не поспішай відразу це казати Хадсону. Подивимось, що він запропонує сам. Він зацікавлений, Даш, інакше б не писав мені зараз.

Хто і для чого будує такі мікрорайони? І хто тут житиме? Посеред пустирища височіли абсолютно однакові блоки з висоток — п’ять, чи навіть більше однотипних будівель. У сутінках вечора четверга вони виглядали особливо недоречно. Наче вирваний шматок цивілізації посеред дикої природи. Жодних аптек, магазинів чи іншої інфраструктури. Однак світло у частині вікон уже горить. Отже, люди заселилися й живуть. Хоча здається, ще рік тому тут був тільки фундамент. А тепер — цілі будинки.

Надто швидко. Надто чисто, ніби з нічого.

Під будинком — імпровізована парковка. Людей не видно — мабуть, усі ховалися від противного вітру, що ніяк не вщухав уже майже тиждень. Температура все падала, а небо над Києвом ставало з кожним днем усе темнішим та важчим. Принаймні, так здавалося Даші.

На місці, окрім Хадсона, їх зустріли ще четверо незнайомих чоловіків. Квартирка на другому поверсі була маленька, здавалося, стеля от-от торкнеться маківки. Хадсон провів усіх до кімнати, де ледь вмістилися диван, одне крісло й стіл. На столі — ноутбук, декілька порожніх пачок від чипсів, попільничка і майже повна пляшка коли.