2. Нерви

Нерви

— Нічого більше додати. Сни їй сняться, от і все, — закінчила розповідь Дар’я.

Вона переповіла те, що озвучила молода лаборантка. Насправді ж Валерія нічого нового не сказала, тільки підтвердила почуте раніше. Сильно плуталась у термінах, але суть передала добре: «Векторіс» проводив сумнівні дослідження біля міста Шевченко. Лабораторія мала декілька підземних рівнів, Валерія ж могла пересуватися тільки на поверхні. Нижні поверхи відвідувала всього двічі.

— На алкоголічку ця Лєра не схожа?

— Скоріше на залякане кошеня. Жень, веди спокійніше, куди ти поспішаєш!?

Олег Вікторов не завжди був алкоголіком. Він працював у тій же лабораторії охоронцем, а після Спалаху почав зловживати спиртним. За декілька пляшок оковитої він з радістю розповів усе, що міг, поговорив з ними обома — з Женею і Дашею. Був надзвичайно радий компанії. Теж казав, що бачить сновидіння. Бачив, як земля під ногами тремтить, а сам він усе бродить темними коридорами лабораторного комплексу. Там, куди світло відмовляється заглядати.

А потім охоронець Олег помер. П’яний був, напевне, впав, головою вдарився. От і все. Близьких родичів він не мав.

Дар’я спілкувалася з людьми, що були причетні до «Векторісу», нотувала інформацію. Спершу вони аналізували все разом з колегами-однодумцями. Потім усі потроху «відпали». Залишився тільки Женя.

— Не бурчи, Дашка, сповільнюю хід, — примирливо муркотів Женя і перелаштовувався на сусідню смугу. — Ну, от. Це був наш останній контакт. Закінчувати треба.

Схоже, тепер і він готовий полишити цю справу.

— Так закінчуй, я тебе не тримаю, — роздратовано відповіла Дар’я і закурила електронку, хоча вже кидала безліч разів. Подивилась, як курить Валерія в кафе, і самій захотілося.

— Даш, це безперспективно.

— Тюхтій.

— Фанатичка.

— Я сумніваюсь, що це слово має свій фемінітив, Жень.

Женя засопів. Образився. Ну й нехай. Нічого деморалізацією займатися. Дар’я, звісно, розуміла, що їхнє маленьке розслідування позбавлене сенсу. Воно було небезпечним та сумнівним. У них більше немає підтримки. Тема Сектору вже давно закрита, хоча сама аномальна ділянка, вочевидь, буде рости й далі. Дар’я не сумнівалась, що раптове розростання в Чорнівцях ні до чого не підштовхне суспільство.

— Хіба що ми дістанемо для розмови когось із «Векторісу».

— І як ти це зробиш, герою? — фиркнула Даша. — Нас і на два метри не підпустять. Охорону на офісах бачив? Чи будемо, як у шпигунських фільмах, проникати всередину? Нє-є…

Женя зробив ще декілька поворотів і опинився на мості через ріку Дніпро. Дорога була майже порожньою, в суботу до обіду завжди так. Тільки спокійна вода за вікном, безбарвне осіннє небо зверху і обшарпані, давно вицвілі рекламні білборди справа та зліва.

Дар’я дивилася у вікно, і згадалося їй на мить, як тато її ще малою вперше до Києва привіз. Показував пам’ятник Матері-Батьківщині. Віктор Юрійович уже тоді планував переїзд до столиці, адже тут перспективи є, робота, прогрес. Вони розвелися з мамою, але стосунки залишили хороші. Даша провела все дитинство та підлітковий вік у себе вдома, однак до батька приїжджала часто, Київ бачила.

Міст закінчився, на виїзді утворилась невеличка пробка, їхнє авто зупинилось.

— Нам поговорити треба, Жень.

— Слухаю, мадам?

— Давай до тебе заїдемо? Я хочу ще кави й солодкого. Прилягти хочу.

— Я в халепі?

— Ми усі в халепі, — невесело відповіла Дар’я.

Вона глянула на свого новоспеченого хлопця. Спробувала усміхнутись йому, щоб трохи розрядити обстановку, але не встигла. Краєм ока в дзеркалі заднього виду побачила чорний автомобіль, що ледь не притискався до них. У моделях дівчина категорично не розумілась — чи то «Вольво» якесь, чи «Опель». Водій за кермом — молодий вродливий чоловік. Цього разу не в піджаку, а просто в темно-сірій сорочці. Ремінь безпеки притиснув його до крісла вкрай сильно — це виглядало і кумедно, і неправильно якось. Наче хтось хотів жорстко прив’язати велику ляльку з фарфоровим обличчям до водійського крісла.

Схожим чином Даша пристібала пасок, коли ще зовсім не вміла. Погляд у молодика був абсолютно розслабленим, він застиг в одній позі, голову втискав у свою шию. І не кліпав.

— Ну от що за йолоп, піджиматися так сильно, а? — відмітив Женя, коли теж помітив це.

А Даша нічого більше не казала. Все поглядала назад, поки пробка не почала «розсмоктуватися». Вони рушили, Женя набирав швидкість… І їй відлягло, коли чорне авто не продовжило рух за ними, а повернуло вбік через декілька десятків метрів.

Отже, це не переслідування. «Векторіс» має до неї велику цікавість, але поки що не наближається надто близько. Даша боялася за себе і за Женю. Вона казала йому про цих дивних людей. А Женя звалював усе на збіги. Хоча, здається, повірив. Він завжди ставився до слів Даші серйозно.

— І ти віриш у випадковості? — питалась тоді дівчина, коли вони в черговий раз розмовляли про Сектор. — Ти ж вчений.

— У житті всілякі збіги трапляються значно частіше, ніж закономірності чи задум Творця. Знаєш, хто це сказав?

Даша тоді завмерла. Вони сиділи у неї в квартирі та пили текілу. Женя прийшов у гості, приніс солодке. Він намагався підбадьорити колегу по роботі, подругу, а також об’єкт своєї симпатії. Мабуть, робив він це все щиро. Розмова пішла — так і пляшечка текіли з’явилась. І шматочки лайму, і сіль. Попереду їх очікувала перша спільна ніч.

— Знаю. Жень, не треба про батька…

Женя тоді зробив крок — обережно взяв дівчину за плечі та легко обійняв. Вона не чинила опір. Хлопчина в окулярах відчув себе впевненіше, пригорнув Дар’ю до себе сильніше і прошепотів:

— Ми всі горюємо, Даш. Нам не вистачає Віктора Юрійовича... Я з тобою. Ти можеш на мене розраховувати.

На поцілунок він усе ж не наважився. Дар’я відчула його бажання через напругу в м’язах. Женя ніколи не йшов напролом, був обережним. Тому вона взяла тонкими пальцями його за підборіддя, повернула до себе й поцілувала сама.