1. Пролог

Пролог

Коли в криницях разом із водою почала з’являтися кров — Дар’я Шерман остаточно зрозуміла, що Сектор росте. Зміни відбувалися вже далеко за межами міста Шевченко. Люди в селах сусідньої області скаржились на важке, недобре пахуче повітря, повне якоїсь вологи й мокротиння.

Жителі хворіли, занемагали. Дільничні лікарі все ніяк не могли заспокоїти пошесть агресивної пневмонії. У місцевих лікарнях навіть заговорили про повернення ковіду.

А одного дня в маленькому райцентрі поряд сталося щось із деревами в парку. Більше десятка старих дубів та кленів раптом розрослися м’ясистою тканиною невідомого походження. Деревина тепер ховалась за товстим шаром із хрящів і судин. Рослини поводились ненормально, дерева й кущі наче поверталися у бік людей, котрі проходили повз. Коливалися, стікали незрозумілою рідиною.

Парк швидко ізолювали від місцевих жителів. Окрім людей у формі, тепер райцентр наповнювали невідомі в діловому одязі.

Білі сорочки та ввічливі, гладенькі лиця було видно здалеку. Зовнішність прибульців контрастувала з одягом пересічних роззяв маленького населеного пункту на заході України. Ці невідомі або не розуміли необхідності бодай якоїсь конспірації, або вона їм просто була не потрібна. Наче вони мали особливі повноваження, нікого не боялися.

Невдовзі інтернет знову вибухнув від неймовірної кількості фейкових та відверто абсурдних статей. Гучні розслідування, ексклюзивні матеріали авторства видатних біологів, фізиків і просто журналістів. Знову декілька історій про літаючі тарілки та про таємну біологічну зброю…

Усе виглядало так, наче цей болотистий наплив із брехні створили спеціально. Щоб дійсно правдивим свідченням було легше загубитися у хаосі.

Спеціальні люди вирубили декілька заражених дерев, взяли зразки ґрунту для дослідження. А що там далі хто вивчав і як досліджував насправді, та до яких висновків дійшов — невідомо. Навіть місцеві новини нічого не казали більше про химерну знахідку.

Підлітки деякий час проявляли інтерес до парку — а потім різко перестали. Женя якось прочитав допис одного користувача на Фейсбуці (знайомий у списку друзів його далекого друга), буцімто малолітній син того, незважаючи на заборону, ходив туди з друзями. Ну цікаво воно ж дітям. Та й кому не цікаво було б? Різниця тільки в тому, що дорослі вже розуміють: є історії, куди носа потикати просто не потрібно.

Є речі, від яких треба просто відвернутися й піти далі.

А сімейство цього чоловіка відвідали невідомі люди та почали залякувати. Що з того правда, а що вигадка? Хто розбере…

І все, історія про дерева повністю залишила інформаційний простір. Про Сектор знову ніхто не згадував. Наче потонув він, сховався за буденністю. А насправді був поряд, нікуди не збирався зникати. Навпаки — ближче підбирався.

Дар’я це розуміла. Вона не мала жодних ілюзій стосовно Сектору. Проте інколи їй здавалося, що тільки один Женя її розуміє. Тут, у Києві, життя зовсім інше, ніж на малій батьківщині. Усі ці люди так зайняті погонею за успіхом, що нічого навкруги не бачать. І більшість її колег такі. Беруться за що завгодно, навіть якщо інтересу живого немає. Готові ноги цілувати іноземним патронам, лишень би фінансування отримати… Всі однакові. Окрім Жені. Можливо, саме тому вона й не відмовила йому, коли він уперше запросив її до кав’ярні.

Ні багатогодинні вимкнення світла, ні фінансова криза, ні довга війна не зробили людей уважнішими до себе та світу. Люди як не бачили далі свого носа, так і не бачать.

А от Сектор усе змінить. Він не дасть нагоди адаптуватися до себе. Сектор пожирає. Як пожер Віктора Юрійовича Шермана з його експедицією. І ще багатьох людей. Це та загроза, якої люди не хочуть бачити, хоча вона насувається величезними кроками.

Все думала Дар’я про майбутнє людства та випивала друге американо з молоком. Оглядала раз по раз відвідувачів кафе, очікувала побачити когось привабливого та охайного в білій сорочці. Побачити усмішку на несправжньому обличчі, свіжу стрижку на несправжній голові. Годинник на лівій руці (обов’язково зроблений під срібло), обличчя з ідеальною шкірою рівномірного відтінку.

Та відчути, як лопатки зводить від страху.

Їх одягали наче в одній крамниці, навчали однаковим жестам. Дар’я ще раз крадькома подивилася навколо — заклад заповнений наполовину, дивних відвідувачів не видно. Однак вона знала, що ввічливі та красиві люди завжди поряд.

Чи лякало Дар’ю це? Звісно. Але ще більше її лякав Сектор.

Через хвилин п’ять нарешті з’явилася Валерія. Дівчина — простий лаборант, нічого серйозного. А боялася навіть телефоном говорити. Ледь погодилась на зустріч після довгих переписок. Місце теж сама обрала. Дар’я приїхала, звісно, разом із Женею, хлопець чекав її в машині на парковці неподалік. Валерія була згодна тільки на бесіду у форматі один на один.

Побачивши насуплену русяву дівчину маленького зросту, Дар’я привітно посміхнулась їй. Привіталася жестом. Валерія не відповіла. Натомість вона й собі почала з-під лоба оглядати відвідувачів кафе. До столика підійшла квапливо. Сіла.

— Добрий день, Валеріє, рада, що ви прийшли! — не забираючи посмішки з лиця, розпочала Дар’я. Потрібно було встановити контакт.

— Добрий. Давайте швидко, що ви знати хочете?

Голос її був тихим, а голова наче в плечі втиснулась під тягарем чогось невидимого. Здавалося, дівчина зараз потоне у кріслі. От-от і сповзе додолу, розтечеться маслом.

— Я не представляю жодну зацікавлену сторону, мене звуть Дар’я Шерман, я — фізик, викладач кафедри експериментальної фізики у…

— Знаю, — перебила дівчина. — Я б і не стала з вами зустрічатися, якби ви були з… Я не даю інтерв’ю журналістам. Вони й так усе перекрутять. То чого вам?

Хоче відразу до справи, отже. Добре.

— Ми з групою колег вивчаємо Сектор. Аномальна зона розростається, і це лишень початок. Ви чули, що сталося у Чорнівцях? Ми намагаємось придумати, як це зупинити.