5. Епілог

Епілог

— …Одна вертушка безвісти зникла, а інша впала у місті десь. Це все тоді ще сталось. Як спалахнуло. Ну от, — завершив свою зіжмакану оповідь капітан.

— Хріна! — захоплено видав Дячук і якось по-новому витріщився на монітор.

— Хріна, — повторив Данилович.

— І що, тепер воно раз на рік? От так?

— Ага. Рівно шостого березня. Стабільний сигнал про допомогу із самого міста. Постійно.

— А може… Ну…

— Що? Що ти як цуцик наївний? — перебив молодого капітан. — Ти скільки от служиш тут?

— На Секторі? Рік…

— Ну то чого вуха розвісив? Мало дичви місцевої бачив? Не звертай уваги, воно ще годинки дві на екрані посвітиться, а далі — все.

— Данилович… А тоді, коли Спалах стався. Виходить, ми не дістали їх? Ну, Колоса того…

— Не дістали, — кивнув капітан та позіхнув.

— А чому?

Данилович поглянув на вухатого помічника з сумішшю співчуття, подиву та роздратування.

— Ну давай, бери тачку і їдь до Шевченка зараз. Дві години їзди звідси. Я даю добро. «Калаш» бери і їдь. Потім подзвониш звідти й розкажеш. Ну що?

— Що, я? А чому…

— А я поїду? Це ж ти от переживаєш.

— То це тепер, Данилович… А тоді... Можна було відправити вертушку.

— Це навряд, — похитав головою капітан. — Ніхто не став ризикувати. Не до того було. Коротше, вимкни звукове сповіщення поки, та грай далі у свою «Контру».

— В яку «Контру»?

— А то я не знаю, чим ти тут займаєшся, Дячук. Ти не хитруй. Все, відставити тривогу. І мене не чіпати, поки сигнал про допомогу не зникне. Потім повідомиш. Питання є?

— Питань нема.

Данилович докурив ще одну цигарку, піднявся з крісла та залишив червонощокого Дячука наодинці з роздумами.

А через дві години сигнал і справді пропав.