4. Подвійна шаурма

Подвійна шаурма

Молодий смуглявий хлопчина продавав шаурму, біля його невеличкої «будки» юрмилися перехожі. Парочка підлітків: дівчинка з яскраво-рудим волоссям і хлопець у широких штанях. Такі носили ще навіть тоді, коли я до школи ходила. Якийсь чоловік років сорока, жінка з візочком. Молоді перемовляються про щось, хлопець сміється. Рудоволоса тицяє його в руку та вдавано на щось ображається.

— Добрий день! Замовляйте!

— Мені одну класичну і одну міні. Міні з грибами.

Темненький хлопець киває та береться до роботи. Я дивлюся, як він, усміхаючись, починає наповнювати лаваш нарізаними овочами.

Мама з візочком зробила замовлення та помітила мене. Поглянула здивовано — у неї аж обличчя витягнулося. Підлітки й собі обернулися. Просто відійшли вбік, очі сховали. Невже я так погано виглядаю? Або ж справа у моєму пістолеті, що націлений на них?

Я не одразу зрозуміла, що цілюсь. І що руки у мене затерпають від напруги, а дуло ледь помітно тремтить. Я ніяково опустила зброю, наче забула про щось важливе на мить. Щось... Впустила.

До того ж, я не можу свідомо цілитися у цивільних.

Краєм ока бачу ще кількох перехожих, справа і зліва. За спиною у мене проїхало авто, десь задзвонив мобільник.

Ніби відбувся якийсь «клац» — і все повернулось на свої місця.

Невже зі світом усе нормально? З’явилось бажання озирнутися, але я не стала цього робити. Мені здалося, що якщо зараз я спробую справді вдивлятися в обличчя жителів міста чи якщо обернуся назад — побачу щось не те, що потрібно. Всі ці думки промайнули за короткий момент і мали дуже нечіткий вид. Скоріше я болючою спиною відчувала, що не варто смикатись.

Стікала кров зі штанки, однак вже значно менше. Я, звичайно, зупинила кровотечу як могла. З якоїсь причини моя плоть виплюнула геть шматок бинту. Пульсувала та гоїлася сама, без зовнішнього втручання...

А ще я раптом зрозуміла, що жахливо голодна. Коли хлопець почав класти м’ясо курки до лаваша — мого носа торкнувся запах смаженого. І я ледь не заскиглила.

Так давно не їла звичайної, бляха, шаурми. Я підійшла ближче. Пістолет не заховала, була готова різко підняти його та вистрілити, якщо доведеться.

Смуглявий виконував замовлення по черзі. І всі ці люди біля маленької будівлі вже очікували на свої страви: хтось на шаурму, хтось на хот-дог чи кебаб. Помітивши мене, хлопчина усміхнувся ширше і сказав із помітним акцентом:

— Добрий день, дівчино! Що їсти будете?

Схоже, він не звернув уваги на пістолет. Або ж до кінця намагався бути ввічливим. Приємний. Я навіть не подивилась, чим ще пригощав цей вуличний заклад, а одразу випалила:

— Мені подвійну… З ананасом…

Що я роблю? Що зі мною? Де я?

Я по колу ставила перед собою схожі питання й не хотіла на них відповідати. Тому що хотіла їсти. Навіть гімн перестав лунати — ну і чорт із ним. Ромчику, сонце, вибач, що затримуюсь. Я мушу підкріпитися.

Інакше просто не дійду.

Він напрочуд швидко виконував усе, що замовили люди, і вже через якихось пару хвилин я могла спостерігати, як втілюється в життя моя подвійна шаурма. Попленталися вже кудись підлітки, пішла жінка з візочком. Мужик відійшов трохи вбік і почав їсти на ходу.

Смуглявий юнак нарешті витягнув моє замовлення із печі. Він уже взяв до рук серветки, целофановий кульок, привідкрив рота, щоб щось сказати. Подивився на мене. Ми зустрілися поглядами — і ось та відкритість, дружність злетіли з його обличчя одразу. Не встигла я навіть замислитися про те, що в мене грошей-то з собою немає.

Карі очі хлопчини вперлися в мене — я відчула, як перехопило дух. Клята задуха повернулась. Його очі зачепили гострими гачками душу, пробиваючи її наскрізь. Я побачила в чорних зіницях порожнечу, невимовну темінь, що не піддається опису.

Рот його відкрився, і щелепа опустилась до самого низу — до колін і нижче. Перед собою тепер я спостерігала безмірно широку пащеку. Це був уже не милий шаурміст.

Тримаючи в людських руках свіженьку подвійну шаурму з ананасом, воно почало несамовито кричати. І цей крик прорвався мені до голови одразу з усіх боків. Я зробила крок назад, перечепилася об нерівність на тротуарі. Впала — і в спині аж затріщало. Очі виплеснули сльози, я кричала й закривала обличчя долонями. Воно не вдавалося.

Всі вони були тут: жінка з візочком, мужик, парочка підлітків. Їхні роти порозривало від гучного крику. Це ревіння, сповнене відчаю та невідворотності, все набирало вищий тон. Воно й близько не нагадувало людський крик — було спотвореним, перевернутим. Пекельним. Я кричала теж, не знала, куди подіти себе та власні вуха. Здається, навіть кликала маму.

Вони не нападали. Так і продовжували голосити, аж небо тремтіло. Не відчуваючи себе, я якось підхопилася на ноги й почала стріляти. Наосліп — у стіни «будки» шаурміста, вперед і назад, вгору і вниз. Лишень би випалити чимось безкінечний крик! Аби тільки він закінчився.

Я все кричала й стріляла, а їхній вереск не стишався. Морда шаурміста завібрувала і відділилась від його голови. Линула на мене. Збільшуючись у розмірі, поглинаючи все більше простору. І чорнющі очі, як колючки, врізаються у мене.

Потойбічний біль, чужорідне зло починає циркулювати у мені. Відчуваю, як воно стиснуло легені. Постріли більше не лунають. Я завмерла по-дитячому, заплющила очі, знову впала.

Зовсім зірвала горло.

* * *

Наважилась поглянути на навколишній світ я лиш тоді, коли знову зашипіла рація. Більше ніхто не кричав. І гімн не повернувся. Я — вся в сльозах і шмарклях — корчусь на землі від судом та борюсь за кожен новий подих. Ледь знаходжу в собі сили натиснути на «прийом». З динаміка лунає голос коханого:

— Галю, це все така хрінь.

І не посперечаєшся.