3. Радіоефір

Радіоефір

Відлуння гімну котилося пустими вулицями, проникало до відкритих покинутих приміщень. Все ще поскрипували двері салону краси поряд, а я поволі робила кроки вперед по спорожнілій вулиці.

Вітер справді лютував — наче отримав дозвіл на потужні польоти й тепер взяв людське поселення повністю під контроль. Став новим господарем у домі.

Ніколи раніше я не була в місті Шевченко, і де саме знаходиться храм із голубими стінами — не знала. Навряд чи машина впала далеко звідси. Тому я мала намір вийти за межі мікрорайону та знайти нагоду добре все роздивитися.

Все говорило про те, що мешканці залишили місто. Однак, окрім мене й Романа, тут був хтось. Додатковим нагадуванням цього служив гімн, що продовжував грати по колу. Звук поширювався звідкись зверху, я припустила, що його джерело — ті самі динаміки, через які повідомляли про повітряну тривогу. Після третього кола до музики додався чоловічий голос. І тепер я могла розчути слова давно знайомої пісні про Батьківщину.

Якщо я мислю правильно, то хлопці повинні бути поряд. Хотілося вірити, що ми виберемося з цієї колотнечі. І що Рома в порядку. І інші також…

Мій Колос, мій капітан.

Я ще раз спробувала зв’язатися з центром, і тоді мені раптово відповів Верещук.

— Я Архітектор. Хто ти? Де ми? — прозвучало невпевнено. Зовсім не схоже на нього, голос розгублений, чути погано, наче через товстий мур. Напевне, нашого Архітектора поранено.

— Архітектор, це Матильда, чую тебе добре. Прийом. Де ти знаходишся?

— Матильда?.. Я не знаю… Тут темно…

— Ми впали, Архітектор. Вертоліт упав. Я шукаю Колоса зараз. Хто з тобою? Що ти бачиш навколо?

— Нічого… — якось тихо відповів голос Верещука, після чого динамік рації неприємно затріщав. І знову — білий шум. Спробувала встановити зв’язок ще раз — відповіді немає.

— Архітектор, прийом! Як мене чути? Вася, бляха-муха, ти чуєш мене?! — врешті не витримала я та ледь не закричала. Та що ж це із цим зв’язком?!

Тріщить. Я натиснула кнопку — і почула вже Ромчика. Від серця відлягло.

— Галю, часу обмаль. Ти бачиш церкву?

— Я йду, Ром, потерпи. Я зараз буду!

— Вони шукають тебе… — капітан перейшов на шепіт, але я все ще розбирала його слова серед шуму поганого зв’язку. — …не можу рухатися. Бачу, як… йдуть вправо... церква повинна… від тебе, Галю… Складно…

— Ром! Рома!!! Ром!

Ще до того, як зв’язок обірвався, я почула знайомий кашель. Молодий хлопець знову прочищає горло — і тепер ще й позіхає. Що ж примусило мої ноги враз заледеніти від почутого? А те, що нормальна людина не може так швидко перейти від кашлю до позіхання, ось у чому річ. Людина не видає звуки, ніби перемикаючи готові записи на диктофоні.

Знову заскрипіли двері до салону. З того боку, звідки я йшла, почулися кроки. Як могла тихо, я рвонула з місця — і не придумала нічого більш розумного, ніж пробратися до порожнього закладу, що повинен допомагати жінкам ставати більш красивими.

Мене оповив жах — я наче ременем по спині отримала. З’явилося бажання заховатися, стати непомітною для того, хто ось-ось мав з’явитися. Я забула про пістолет у руці, про всіх на світі. А от біль у спині про себе забути не дозволив. І коли я принишкла під столом рецепції салону краси — у хребті запекло. Я прикусила нижню губу, щоб не застогнати. Мідний присмак крові на язиці змусив зціпити зуби.

* * *

Цілковита невизначеність. Я — самотня й зовсім безпорадна. Найбільш самотня у житті.

Все розсипалося, відмовлялося триматися купи. Лихо сталося з нами. Зі мною, з Романом, з містом Шевченко. Сльози підтискали пазухи над носом. Захотіли вирватися.

Пістолет більше не надавав сили та навіть нічого не обіцяв. Ну так, є вісім куль. Так, я нормально стріляю. А чи допоможе це?

Ми з Ромчиком планували одружитися через місяць. Познайомилися ще на «нулі», коли йшла війна. У щоденному коктейлі з поту та крові ми змогли розгледіти одне одного. Це не історія про кохання з першого погляду чи красивий роман. Колос завжди був щирим та відкритим. А ще — впевненим. Навіть у найменшому. В кожному слові, яке говорив. Роман казав, що війна ось-ось закінчиться, і тоді я вийду за нього заміж. Я знала, що він каже правду. Війна дійсно закінчилась — однак роботи було ще багато. Колос отримав підвищення, я теж сильно втягнулась. А далі нас перевели.

Поза війною наше спільне життя з Колосом було наповнене контрастом та яскравими переживаннями: ми гасали на мотоциклі трасою ще вдосвіта, йшли в небезпечний гірський похід, вибудовуючи маршрут на ходу, спонтанно збирали речі та брали квитки до Одеси, щоби скупатися в морі. Тепер же я зіткнулася зі справжньою нестабільністю. Коли я чула тільки голос Ромчика, а не бачила його, не відчувала, що він ось тут — стало по-справжньому страшно. Така нестабільність уже була не пригодою, а чорною пащею невідомості.

Раніше капітан скеровував нас. Тепер він сам потребує допомоги. І я нічого не можу вдіяти, бо сама боюся до нестями.

Потрібно знайти церкву, а жах — наче ланцюгом обв’язав мені ноги. Мої кроки повільні, ще більш обережні, ніж були. Важко було примусити себе вийти назовні. Трохи перечекавши, все ж визирнула на вулицю.

Я озираюся постійно, весь час сіпаюсь, коли гімн розпочинається спочатку.

Хто ж його, в біса, вмикає?!...

Крокуючи тротуаром, я кліпнула на мить, бо засвербіло обличчя. Протерла очі — й побачила згорблену сіру постать далеко попереду. Всього на короткий момент, але мені вистачило. Плечі криві, наче в людини з важкою формою сколіозу. Немов довготелеса іграшка з горизонтальною палею в грудній клітці йшла, перекочуючись з боку в бік. Шукала баланс.

На кінцівках незграбно звисали величезні долоні. Вони майже тяглися по землі. А на спині істоти — чи то зморшки так химерно складалися, чи справді я змогла розгледіти там злі страхітливі обличчя з вищиром. Ті маски ненависті примусили ноги затремтіти.