2. Національний гімн

Національний гімн

Перше, що я почула після пробудження, — як б'ється у скронях. Я розплющила очі й зрозуміла, що знаходжуся в напівтемному приміщенні без вікон. Довкола — сміття й безлад, уламки цегли, камінь, якісь кольорові пляшки. Дихати важко, повітря сперте й сухе. Перші спроби поворухнути тілом відгукуються ниючим болем у спині. Чорт. Невже зламала?

Я спробувала прокашлятись — заболіло сильніше. Ноги, наче, рухаються, руки теж. Отже, не все безнадійно.

Я сиджу, притиснувшись спиною до бетонної стіни, за якою б’ється чуже серце. Велике й потужне. Геп. Геп. Кожен удар віддає мені в спину, а звідти — в голову. І від цього біль розтікається тілом. Аж до нудоти.

Стінами сірого бетону навколо мене тягнеться щось схоже на кровоносні судини. Я протерла очі, придивилась уважніше: темно-червоні сплетення вен на безбарвній поверхні стін утворювали малюнки, схожі на сніжинки, які я вирізала з паперу в дитинстві.

Я оглянула власне тіло — ознак відкритих ран чи переломів не помітила. Тільки форма вся в пилюці й бруді. Зброї поряд не бачу, жилет-розгрузка лежить випатрана й теж брудна. Хоча б кобура з пістолетом на місці — відчуваю її приємну важкість.

А ще — мою праву ногу обвиває щось схоже на змію. М’ясистий фіолетовий відросток тягнеться від тріщини у стіні зліва й до мене. Я зупинила погляд на ньому. Відросток почав рухатися, коли я обережно спробувала підтягнути ногу, тому що це було першим рішенням, яке я прийняла після пробудження — прибрати кінцівку геть як можна швидше. Огидний відросток напружився, усередині стіни з тріщиною щось тихо заскрипіло. Наче мокрий канат натягнули до межі. Я відчула, як невідоме щось починає стискати мою щиколотку, не хоче відпускати.

Що це, в біса, таке?!

Що сталося?...

У моїй голові наче клацнуло. Спершу я відчула хвилю холоду на потилиці, далі — на лопатках, і аж до пальців рук. А потім — мене вдарив жар. Я остаточно прокинулась і зрозуміла, що в халепі. Поверхня відростка поблискувала, пульсувала, наче перекачувала всередині себе якусь рідину. А ще — воно утримувало мене.

Моторошно було зробити неправильний рух. Моє серце наче прокинулось теж — відразу боляче гепнуло об груди. Значно швидше, ніж те, що я чула десь по той бік бетонного муру.

Задишка. Таке трапляється, коли я зовсім втрачаю контроль. Дихання обривається, легені наче й не належать більше мені. Форма намокає від поту, солоні краплини котяться мені на губи.

Наш вертоліт почав падати прямо над Шевченком. Машина розбилась, я тепер тут, і мене болить спина. Потрібно знайти уцілілих. І дуже, дуже мені б знадобилося знеболююче… Від цих думок стало ще гірше, щось стиснуло мені дихання.

Роман. Треба зв’язатися з ним як можна швидше!

Я потягнула ногу сильніше, а відросток запульсував у відповідь і ніби розширився, набряк. Я починаю сіпатися й говорю сама не розумію що, зриваючись із шепоту на здавлений зойк. Повітря все менше, блискучий відросток тримає міцніше. Піддаючись паніці та захлинаючись, я врешті роблю вдалий ривок — і воно відпускає ногу. Незрозуміле слизьке утворення вивернулось, припіднялось. У стіні знову щось затріщало, наче невдоволено.

— Гадство! — тільки й змогла вичавити я з себе, коли воно виплюнуло якусь прозору субстанцію незрозумілого походження.

Я придивилась і побачила, що потворна ліана має щось на кшталт рота — чорний отвір спереду. Із цього рота до моєї щиколотки тягнуться густі рожеві шмарклі. Або щось дуже схоже на них. Я трохи підтягнула штанину і побачила сліди на шкірі. Як від присоски, велику пляму.

Воно тягнуло з мене кров? Чи навпаки — чимось намагалося наповнити мене?..

Я спробувала відсунутися від стіни — спина заболіла сильніше. Потрібно підніматися на ноги. Потворний відросток продовжує набрякати й тремтіти на брудній підлозі, а серце по той бік стіни б’ється швидше.

Не можу відвести погляду від тих рожевих шмарклів, що ліниво стікають на підлогу.

Як могла, я примусила себе зробити декілька глибоких видихів та вдихів. Піт стікав із мого чола вже цілими струменями, і на мить мені стало страшно: чи не привабить це інші живі ліани, якщо тут такі є? І взагалі, що робитиме далі ось ця, що зараз переді мною?

Чотири болючі спроби, — і я все ж відриваю п’яту точку від підлоги. Підіймаюсь на ноги, але похитуюсь. От-от — впаду. Перед очима стало темно на мить, а кінцівками забігали металеві мурашки.

Гуп-гуп.

Темно-синя «змія» тим часом стала значно більшою. Воно задрижало та різко кинулося на мене. Я закричала. Страх нарешті вирвався з моїх грудей, а потвора отримала удар важкого черевика зверху. 

Грясь!

Пшшш...

Під ногою пролунав звук, схожий на спускання шини автомобіля. Від свого ж удару я посковзнулась і впала навколішки. Колючий біль у попереку примусив мене аж вивернути шию.

Бух! Вже сильніше тьохнуло серце за стіною — аж гулом звук пройшовся.

Подолавши приступ болю, я встала. І навіть зробила кілька кроків уперед, туди, де лежав мій жилет. Незграбно підібрала його, ще раз подивилася на розплющений відросток і на стіни. Усередині все відчайдушно кричало: «Вибирайся звідси та шукай Ромчика!»

Амуніцію розбито й розтрощено, уламки аптечки перемішалися з брудом на підлозі. На щастя, я змогла все ж віднайти декілька цілих пластинок з анальгетиком. Я поклала собі до рота одразу кілька таблеток і почала їх розжовувати. Воду б знайти…

Шолома та гвинтівки взагалі не бачу, все розкидано. Хтось покопався у моїй амуніції? Чи… О, а ось рація наче вціліла! Я підняла її, подивилась, як на спасіння. І замислилась на мить. Перед тим, як виходити на зв’язок, хочу переконатися, що поряд немає інших небезпек. Тут очевидно відбувається неприродна чортівня — потрібно бути обачною.

Дихання все ще було далеким від норми, але я хоча б перестала захлинатися. Ці огидні вени — всюди… Я ще раз обережно обмацала себе, поворушила спиною. Боляче, але якщо не робити різких рухів, то терпимо. У мене скрутило живіт. Нічого, скоро таблетки подіють — трохи полегшає.