1. Пролог

Пролог

— Даниловичу… Можеш підійти, будь ласка?

До капітана в кабінет зазирнуло червоне як буряк обличчя Дячука. Цей колгоспник служив тут недавно, а вже встиг за місяць добряче Даниловичу набриднути. Але що робити? Взагалі Дячук був не таким уже й поганим хлопчиною, виконавчим. Гальмував, правда, інколи.

Тут уже давно не зважали на формальності на кшталт звертань за званнями один до одного. Тому капітан був просто Даниловичем. І його це влаштовувало.

— Що таке?

— Там цей… Ну підійди глянь, я не знаю… Наче сигнал про допомогу.

— Звідки?

— Та прямо з міста!

Данилович похрустів пальцями й неохоче піднявся з крісла. Він якраз відновив свою анкету на сайті знайомств та планував провести вечірок за переписками — без жодної цілі чи сенсу.

А що ще, блін, робити тут? Війна закінчилась, а Сектор… А що Сектор? Там, нагорі, всім усе видніше. А він, Данилович, людина проста. Дали по голові — він і увімкнувся. Відчепились, не чіпають — то й капітан сидить спокійно.

Червонощокий Дячук швидкою ходою зайшов до своєї конури й одразу показав пальцем на широкий монітор комп’ютера. Капітан скривився.

— Сьогодні який день?

— Середа! — голосно відповів той.

— Не кричи... Число, місяць?

— Шосте березня!

— Ну ясно… — протягнув капітан та присів на одне із крісел.

— То що робити?

Дячук виглядав розгублено, але разом із цим був напруженим. Він розумів, що відбувалося щось лихе, і що треба приймати якесь рішення. Однак він не розумів реакції Даниловича. Чому той настільки розслаблений? Скривився чого?

А про дату нащо запитав?

Капітан дістав цигарку й закурив просто в приміщенні. Він усе дивився на екран, де активно світився жовтим напис «SOS». Підбирав слова для свого юного помічника.