6. Домівка

Домівка   

Потвора розміром як вгодована породиста собака завмерла. Це був павук. А джерелом тупотіння стали його чорні волохаті лапи. 

Павук рухався вулицею кудись вправо, але коли світло ліхтаря дезертира потрапило на нього — зупинився. Розвернувся на світло та витріщився. Окрім безлічі чорних очей спереду, на спині павука сержант встиг помітити крупні нарости, схожі на дві людські голови. Вони похилилися на бік наче пришиті.

Здається, він навіть встиг помітити, що ці головешки частково згнили. Язики висунуті, а замість очей — більма.

Можливо, це вже домалювала уява.

Павук стояв і продовжував вивчати людину. А Словак вилаявся вголос, перейшов на безконтрольний, безолаберний крик. На потилиці враз відчув, як волосся відстовбурчилось, наче під дією струму. Сам не розуміючи, що говорить, він прицілився та вистрілив. Кулька не зачепила паркан, не вдарилась об хвіртку — а влучила просто в чудовисько. Куди саме — незрозуміло, однак влучання було, тому що павук видав різкий звук, схожий на шипіння.

І раз! Кинувся до паркану. Стрімко переліз його, розламуючи іржаве залізо міцними лапами.

Мить — і опинився за метрів десять від Єдлічки. Павук напрочуд швидко нісся вперед, а Словак закричав від жаху. Цього разу так голосно, як тільки міг. Більше не вагаючись, він забіг у двері покинутого дому, вдарився об щось головою та ледь встиг ці двері зачинити. Ззовні щось важко гепнуло. Знову — потвора пробивалася всередину. Яким же спасінням тепер здавався металевий засов на старих дверях!

Чи надовго його вистачить?

Сержант Єдлічка швидко підпер вхідні двері великою полицею для взуття — і практично одразу збагнув, що двері відкриваються назовні.

Трясця!

Він спробував стягнути з себе важку сумку, перечепився об щось та впав на підлогу будинку. Надворі скрипіло та клацало. Тупотіло швидко. Спочатку справа, потім зліва. Він різко підвівся на ноги, вирішив перевірити, чи всюди в домі зачинено вікна. Чи не було якогось іншого входу до оселі.

Кухня, перша кімната, друга. Ні, все закрито. У грудях заболіло — чи то від важкого спертого повітря, чи від того, як гуло серце. Під дією адреналіну дезертир навіть встиг позакривати штори в кожному вікні. Сів на підлогу, продовжуючи лаятися, розщепив сумку мародерів.

— О!

Усередині одразу побачив обріз від мисливської рушниці та два «ПМи». Ще там лежали фляги з водою, пачка галет, якісь бляшанки без етикеток. Важка велика шкатулка. І... Обличчя Словака стало раптом хижим, а очі заблистіли. Він криво посміхнувся.

Півторалітрова пластмасова пляшка від коли. Етикетка на пляшці червона, а кришечка — зелена. Що це означало? Що пляшечку вже розкручували. І що всередині була не кола. А щось інше.

— Ось так от! Знайшов!

Сержант Єдлічка поцілував пляшку. На якусь мить шалений страх відступив — він відчув себе переможцем, врешті знайшов те, що шукав.

Скреготіли, стукали лапи павука. Це не припинялося ні на мить, потворна тварюка не полишала спроб дістатися всередину. Туп. Туп. Туп. Тепер — на даху. Словак сіпнувся, коли згадав, що зверху на домі є комин. Але відразу заспокоївся, оскільки гадина такого розміру точно не зможе пролізти у вузький отвір. Однак на всяк випадок він побіг з ліхтарем на кухню. Отвір у печі було зачинено металевими дверцятами.

Добре.

Майже навпомацки Єдлічка зарядив пістолет — у нього вже був вставлений магазин. Другий — теж. Він поклав ліхтаря на підлозі так, щоб той світив у стелю. У кімнаті був морок, тому що залишки денного світла не могли пробитися крізь важкі темні штори. Коли він взяв до рук пістолет — одразу відчув, як тепло наповнило руки.

Все це тривало довго; павуки, здавалося, лізуть навіть знизу. Тихо затремтіла дошка на підлозі, де лежав Словак. Лапи билися об стіни та вікно, павуки ніяк не могли продертися через двері. Ті ще трималися, як не дивно.

Притиснувши пляшку під пахвою, Павел продовжував водити пістолетами в різні боки. Найжахливішим було те, що він не мав гадки, звідки можуть показатися чудовиська. Чи буде це зі стелі, чи вони рознесуть вікно...

Словак цілився вниз. Під підлогою продовжувалося копошіння, і ставало воно дедалі ближче...

В певний момент тупотіння павуків стало тихіше. Наче гади зрозуміли, що не можуть так легко залізти всередину домівки та дістати Павела. Вони кружляли околицями, ще кілька разів спробували пробратися через комен. І врешті — все почало віддалятися.

Ще не повіривши в те, що його не дістали, сержант розсміявся. Спершу ледь чутно. а потім так, що завібрували шибки. Цей сміх швидко перекочувався в спазми, що розійшлися спиною, плечима. Аж тепер він збагнув, як сильно він напружував руки, стискаючи в них знайдені пістолети.

Єдлічка опустив зброю. Взяв до рук пляшку з прозорою рідиною, хутко відкрив кришечку. Та присмоктався до неї без жодних вагань.

— Сюди, сюди, сюди... От так...

Стравохід та горлянка відвилки, тому перші кілька ковтктів викликали страшенне печіння. Засльозило очі, носом пішли шмарклі. Сержант кашляв, але продовжував заливати всередину себе знайдений самогон.

Він — нарешті розслабився. Розлігся на підлозі, дурнувато вишкірився в стелю. Поклав пляшку поруч, повернув до рук собі пістолети. Застогнав, бо дуже, дуже довго чекав схожого.

Очі заплющувалися самі. Боже, невже він переживає все це просто зараз? Чи, може, приснилося воно?..

Серцебиття поволі вгамувалося. Нічого більше не тривожило Павела, йому майже вдалося заснути у цій пітьмі.

Як раптом у двері постукали.

* * *

Делікатний, ввічливий стукіт забринів деревиною, рикошетом вдарився в череп.

Обійми липкої сонливості вмить викинули сержанта до непевної реальності. Єдлічка знову був притомним, і він не поспішав вмикати ліхтар.