5. Балакучка і волошки

Балакучка і волошки   

Сержант Єдлічка остаточно втратив терпець. Все. Потрібно було випити — і більше жодних виправдань.

Він з усіх сил приховував залежність від нових сусідів, навіть сам для себе вирішив, що побореться з нею. Однак бажання розслабити мозок не думало відступати. Ба більше, воно зростало щодня. Години тягнулися, буквально боліли, кололи спраглу душу. Дійшло до того, що Єдлічка ледь засинав уночі, став ще більш напруженим та роздратованим. Ледве приховував тремтіння рук. Та ще й серце почало пришвидшувати ритм без причини.

Хоча б половину склянки!..

Добре, що хоч куриво було — Максим поділився з ним самокрутками. Однак і це не дуже полегшувало стан. Кілька разів Словак ніби ненароком розпитував про алкоголь у Максима, а той запевняв, що зі спиртним таки все глухо. Мовляв, можливо, щось і збереглося в місцевих підвалах, але лізти туди — дурна ідея.

Тому, коли старий Шерман потяг його з собою до будинку, де раніше жили мародери, Єдлічка загорівся надією. Річ у тім, що якось у розмові з дідуганом у того вирвалося, буцімто ті самі Хрящ із Філософом бавилися алкоголем. Тобто, там чи то сховок, чи то вони принесли щось із собою.

І гарно співпало, що саме туди старий і тягнув Словака зараз! 

Вранці сержант вийшов зі свого будинку в прекрасному настрої та з усмішкою на обличчі:

— Доброго ранку, пане Шерман!

— Добрий, добрий. Ти побрився нарешті? Так на людину став схожий.

Брився, вочевидь, гострим ножем, який йому Максим віддав.

— Ну що, ідемо?

— Самопал з тобою?

— А то.

— Якщо не влетиш у якусь халепу, то, можливо, сьогодні отримаєш власний ствол. Тільки будь трішки спокійнішим — бо надто радієш.

І сержант Єдлічка знову насупився. Старий постійно псував настрій. Тільки-но Словак почав звикати до цього дивного місця, як дідуган наганяв чорні хмари — і це дратувало. Тепер ще й познущатися вирішив. Гнида.

Вулицею вони пройшли метрів з двадцять, коли зустріли Петрика. Той, підстрибуючи, прямував із міського кладовища.

— Хорошого дня, світлого дня, хлопці!

— Привіт, Петрику. Ти снідав уже?

День і справді видався світлим та сонячним.

— Ще ні! Я поспішаю!

— А що Костя казав цікавого?

— Казав, що сьогодні вночі може прийти пустунчик.

— Ага. Ще щось?

— Ні.

— Ну добре, біжи. Не забудь потім на сніданок прийти! Сьогодні Максим готує.

Петрик радісно закивав і побіг собі далі. Добре, мабуть, такому безтурботному й відмороженому бути. Не розуміти всього, що відбувається. Щодо пустунчика — Словак уже встиг дізнатися, що це таке і як від цього вберегтися. Хоча, поки що сам не стикався. І слава Богу.

Поки йшли вулицею, старий Шерман ще раз показував Єдлічці будинки, до яких не слід наближатися, називав їхні номери. Словак ніби вже все запам’ятав, хоча здавалося, що легше було б назвати адреси осель, куди заходити можна. Це один-два будинки з десяти — якось так.

Нарешті вони дійшли до сільських околиць і наблизилися до забитого дошками дому. Час летів швидко, ще недавно він сам тут був, переховувався в домі навпроти, а тепер…

І тут Словак почув щось. Вірніше — когось. Розмова людей, незрозумілі віддалені голоси. Чоловічі.

Здається, голоси він почув і тоді, коли вперше опинився на вулиці Центральній. Доносилися вони або з самого будинку, або звідкись поряд. Наче з-за стін. Єдлічка зупинився, стиснув у руці свого пістоля. Старий Шерман теж перестав іти. Спитав:

— Чуєш це?

— Угу.

— Ну, послухай трохи. Недовго! На місці не стій тільки, рухаємося.

Сержант продовжив крокувати назустріч будинку, де ще недавно переховувався, і де, отже, раніше жила парочка мародерів. Чим ближче підходив — тим чіткіше чув голоси з забитого дошками дому. Спершу це були окремі слова без жодного сенсу. Смішки. А далі дезертир почав розбирати окремі речення. І поступово від почутого на білявій голові ворушилося волосся.

— Ходять, тут ходять. Один ходить — тепер другого тягне.

— Ага! Ага!

— Винюхують! І шукають що?

— Голова.

— Чув, що діється? Одному голову відрізали — і так от кинули! Наче каменюку. У вікно пошпурили. Приходжу — а в дзеркалі себе не бачу. Уявляєш?

— Голова.

— Я тебе, Ваню, з-під землі дістану! Викопаю лопатою і дістану — будеш марширувати вулицями!

— Небо впаде.

— Буде падати! Вогонь, вогонь, згоріти… От я вилізу зараз звідси і видру тобі очі! Чого дивишся, а? Чого слухаєш?

Шерман рукою прикликав до себе дезертира, щоб той крокував швидше та не відволікався надто. Старий був задоволений ефектом, який зараз на собі відчував білявий солдат. Нарешті на обличчі того з’явився страх!

— Іди сюди, Словак.

— Це… що в біса таке? Хто там говорить?

— Тихіше. Не шуми. Це балакучка, — відповів професор пошепки. — Ти ледь не вліз у неї минулого разу. Пам’ятаєш? Не відповідай їм і не замислюйся над словами. Нам сюди.

Сержант Єдлічка, тримаючи на мушці проклятий будинок, повільно наздоганяв Шермана. Старий знову вирвався вперед, рухався швидше й тихіше — і вже за мить дістався до скрипучої хвіртки. Відчинив її. А сержант продовжував слухати, немов заворожений.

— А он що? Та що — от взяти старого, голову проломити! Забрати гвинтівку, потім тих двох кінчити — і все. Позалізали тут як кроти у свої нори. Тьфу!

— Голова.

— Словак, ти зі мною? Зараз підпотиличник трісну. Я ж сказав, не захоплюйся! Алло!

Сержант потрусив головою. Ну й чортівня.

— Не треба так зі мною розмовляти.

Голоси одразу якось віддалилися. Тобто він і далі продовжував чути моторошні балачки невидимих сутностей, але тепер це знову були не пов’язані між собою слова та вигуки.

— А як до тебе достукатися? Двоє мужиків просто зникли тут. Якщо не хочеш повторити їхню долю — то слухай, що кажу. Заходь у двір!