4. Старий фантазер

Старий фантазер

А Шерман так і не зімкнув очей тієї ночі. Він думав.

У селі їм жилося досить спокійно, навіть вдалося налагодити побут. Максим мав світлу голову та робочі руки, малий Петрик попереджував про небезпеки. Село Сонечко — острівець відносної безпеки посеред Сектору. Або ж — пастка, з якої поки не було виходу.

Прибуття білявого словака напередодні могло свідчити тільки про одне: потрібно далі шукати варіанти. Якимось чином дезертир перемістився з Чахлика й до Сонечка. Питання, власне, тільки одне. Як? Сам Шерман не просто так щоранку нарізав кола біля села, щоразу збільшуючи радіус своїх прогулянок на кілька десятків сантиметрів. Навіть до лісу почав заходити, хоча чудово розумів, що там мешкало. Він ходив, спостерігав. Дотримувався нерівної, тільки йому зрозумілою траєкторії пересувань.

І думав.

Шерман прийшов сюди на початку зими, як тільки вдарили перші заморозки. Тоді увійти до Сектору було простіше, територію ще не оточили велитенськими стінами. Вони в складі дослідницької групи разом з озброєною охороною проникли за периметр. Ціль була благородна й світла, хоча тепер вона не мала жодного значення. Здавалася наївною та нещирою.

Для чого він сюди приперся, власне? Щоб що? Знайти істину? Врятувати планету від невідомої катастрофи? Знайти спосіб закарбувати в історії власне ім’я?

Згинуло все.

Група вчених згинула, браві солдати-охоронці, передові кишенькові технології, супер захисні костюми, віра в краще…

Старий Шерман обернувся до стіни. Раптом згадалося йому, як хоронив колег у Секторі. Як копав ями майже голими руками, а земля все не давалася, бо промерзла. Як із ґрунту вивалювалося щось м'яке, перемазуючи руки. А він все примушував себе копати далі.

Як тягнув на собі поранену асистентку пару кілометрів. А потім залишив помирати, щоб хижі звірі не йшли слідом. Їхня група прагнула дістатися до епіцентру спалаху, до міста Шевченко. Все провалилося, а вижив тільки він, професор Віктор Юрійович Шерман. Хоча тепер ні його повне ім’я, ні старі наміри не мали жодного сенсу.

Провина сверлила свідомість професора. Це ж він виступив як найактивніший ініціатором того, щоб зібрати експедицію. Дехто з колег взагалі назвав його старим фантазером та радив «‎зав’язати»‎, спробувати писати підручники для студентів, читати їм лекції. Навіщо, мовляв, на старість влізати в біду? Безглуздо... Він і вліз, потягнувши з собою купу людей. Хоча «зверху» відразу сказали, що не готові повністю профінансувати таку ініціативу, чи взяти її під протекцію.

А потім професор натрапив на Сонечко. Відстрілюючись від химерних чудовиськ, Шерман забрів до села та сховався в одній із хатин; це було схожим до того, що сталося недавно зі словацьким дезертиром. Він врятувався тоді. У повній безнадії, виснажений до краю та дуже близький до самогубства. Шерман втримався. І згодом вивів для себе кілька речей.

Перше — ті потвори категорично не хочуть заходити на територію села. Про інших він тоді не знав. Друге — в селі можна жити. Третє — з села просто так не вийдеш. Спробуєш податися до лісу, а там удавальник. Так Шерман подумки назвав крикливе чудовисько, що спершу імітує рухи людини, йде тим же маршрутом, що і ти, маскуючись. А потім нападає з вереском.

Шерман не полишав спроб досліджувати ліс, але щоразу як він туди заходив, так ця тварюка й опинялася поряд, неслась на нього крізь хащі й густу траву. Кричала. Хиталася земля.

Дочка вдома чекала. Він хотів побачити її ще бодай раз. Справді хотів. Тому коли знову приходив важкий смуток, старий вчений з великою натугою повертав собі запал. Однак ціна цього щоразу була більшою.

Воно ж як виходило? Якщо спробуєш піти в інший бік, через волошкове поле — починає паморочитися в голові, кров тече носом. Мозок показує мультфільми. Причина ховалась, мабуть, у солодкому повітрі над полем, і в волошках, які прикрашали собою землю аж до обрію. Можливо, це від них такий дурман іде. Або ж саме у тій точці починалася дія якоїсь специфічної психотронної установки...

Було й ще декілька гіпотез; професор, як людина науки, будь-яке явище спочатку намагався пояснювати раціонально. І як на зло, чим довше він перебував у Сонечку, тим менше міг обґрунтувати те, що бачив. Врешті — повністю здався та прийняв той факт, що не може зрозуміти аномальну місцину. А отже, його світогляд як вченого тепер тріщав. Ну от взяти Петрика — як тут все звести до науки? Чи переміщення словака? Це яким взагалі чином сталося з ним?

А може, білявий бреше?..

Окрім лісу та волошкового поля ще був вихід на трасу. Але після того як професор на свої очі бачив, що сталося з одним мародером — варіант відпав сам собою.

Ще якось вони з Максимом намагалися заходити вглиб села. Вулиця Центральна закінчувалась роздоріжжям, і якщо слідувати далі однією зі стежин, то можна вийти на відразу декілька будинків, об’єднаних венами. Чим далі крокуєш тією стежиною, тим більше вен, більше шипів бачиш. Виступають вони спершу горбики з під землі, і вже від них до будинків тягнуться темні відростки.

Стіни будинків вкриті жилами повністю. Пахне там як у м'ясному павільйоні на ринку. Шерману таке видовище відразу нагадало варикоз — захворювання, при якому на ногах людини вилізають венозні розширення та утворюють під шкірою некрасиві малюнки.

Будинки, що знаходилися трохи далі, вкривало щось схоже на шкіру людини. Де-не-де це рум'яне покриття сочилася кров’ю, або чимось схожим на неї. Бура субстанція стікала з подряпин та ран прямо на землю. Тоді Шерман з Максимом поволі крокували вперед, аж поки їм не довелося наступати просто на ці самі вени, які вже повністю вилізали з під ґрунту.

Щось під землею завібрувало, селом пройшовся незрозумілий шум. Гудок як у голові, і всюди одночасно. Наче підошвами черевиків вони потривожили підземне тіло Сонечка, його внутрішню основу. Стіни деяких осель враз запульсували, тому чоловіки не наважились продовжувати далі свій похід, а повернулися до табору.

Вен, до речі, ставало більше. Щоранку, коли професор проходжувався селом і повертався до тієї ділянки — бачив, що бліді блакитні жили проростають далі. Добре, що швидкість розповсюдження невідомої зарази була невеликою, Шерман навіть її виміряв. Виходило, що воно наближалося до вулиці Центральної зі швидкістю близько половини сантиметра на тиждень.