2. Сонечко

Сонечко

Вранці він зрозумів що загубив автомат. Це було вкрай недобре. Зате частина спорядження все ще була тут: аптечка, декілька консервів, галета, дві фляги з водою, ліхтарик. Були ще три магазини до «АК», але яка з них користь тепер?

Доведеться вправлятися з тим, що є. Сержант Єдлічка мав невелику надію уціліти та вижити. Весь у багнюці він обережно виліз з під ліжка, закашлявся через пилюку в ніздрях. До цього будинку давно ніхто не заходив, все тут, вочевидь, залишалося незайманим з тої пори, як місцевий люд евакуювався. Бордовий килим з чудернацьким малюнком під ногами, скрипучий вицвілий паркет, лаковані дерев’яні меблі, стелаж з книгами та чиїмось фото в рамках. І всюди — пил, декілька прошарків сірого бруду.

Дивно, що мародери не розграбували дім. Свого часу вони линули до Сектору немов сарана, виносили все, що не прикручено гайками. 

Дезертир тихо застогнав. Тіло боліло, особливо праве коліно. Передпліччя всі в білих пухирях. Кропива... Він поглянув на ногу — штанина просякнута кров’ю. Важка ніч. Сержант поки не розумів, де опинився. Потрібно було промити рану, спробувати знайти зброю. Озирнутися.

В тім, травма ноги виявилася несерйозною, просто велика, хоча й чутлива подряпина. Це заспокоїло. Обпечені руки наче спалахнули вогнем після дезінфекції. Кілька пухирів тріснуло. Трохи пошкутильгавши, дезертир врешті обробив і коліно антисептиком. Вийшов з дому прямо у сільский двір. Коли виходив — помітив, що дерев’яні двері обладнані іржавим, але масивним засовом. Видно, вночі він був геть наляканий, тому що навіть не здогадався зачинити двері на цей засов.

На небі вже показалось майже літнє сонце, красивий свіжий ранок збивав з пантелику. Так замилуєшся на хвилю і ризикуєш забути, де перебуваєш.

Сержант Єдлічка обережно обійшов подвір’я. Заглянув до стайні, спробував відчинити двері перекошеної комірчини, однак ті не піддавалися. Стояли як припаяні, хоча він доклав неабияких зусиль. Нічого, отже повернеться сюди пізніше. Солдат і сам не відав, що шукає — просто без зброї він почував себе голим, а прочісувати ліс, звідки він прибув вночі, і зовсім не було бажання.

Ліс… Єдлічка спробував зорієнтуватися на місцевості. Ліс дійсно був, але значно далі, ніж він очікував. З іншого боку — відкрите квітуче поле аж до обрію, а попереду — десяток будинків по обидві сторони сільської вулички. Навіть визначити з якого напрямку він прибіг було складно. Хіба що звідти, де виднілись темні смужки лісу. Вони наче лезом посікли природу. Ліс навіть звідси видавався неправильним. 

У голові крутилися певні варіанти того, в якому населеному пункті опинився сержант. Всі вони вимагали підтвердження.

Незважаючи на те, що дім виглядав незайманим, нічого особливо корисного Єдлічка не знайшов у ньому. Хіба що декілька пачок сірників, невеличкий ящик з інструментами, набір свічок, ну й кухонний ніж. Сержант з сумом згадував свій власний ніж, який, на жаль, не зміг взяти. Надто поспішав.

Сокиру ще побачив у стайні, чому дуже втішився. Стару, зовсім тупу сокиру, що скоріш ламатиме, ніж зможе зрубати. Нічого, кресало він теж пошукає.

Цей будинок може стати укриттям. Він зробив ще кілька кіл подвір'ям. Трава під ногами видавалась надто м'якою. В тім, виглядала звичайно.

Сержант наблизився до хвіртки та спробував її відчинити. Скрипнуло так, що, здавалося, було чутно на десятки кілометрів. Сержант пошепки вилаявся. Закрити тихо її теж не вийшло, воно ще раз заскрипіло, і чулося це ще більш голосно й противно.

— М-матір… !

Він зі злістю плюнув на землю, почав озиратися. Лишень би та потвора не прибігла на звук. Чи що то взагалі було вночі в лісі…

Р-ррип!

Тиша. Ніхто не примчав із лісу, ніхто не прийшов. Аж тепер солдат помітив, що він не чує тут ранніх пташок. Сонце ж не надто високо, коли їм ще співати, як не зараз?

Вчора, коли тікав з блокпоста, у голові він тримав єдину ціль — врятуватися. А от що робитиме вже тут, в Секторі, навіть не думав. Як жити, як існувати тут? Чи можливо це взагалі? Все це доведеться дізнатися самотужки...

З невеселими думками сержант Єдлічка зробив декілька кроків в бік будинку через дорогу. Раптом щось цікаве там знайдеться? Далі можна буде й інші оселі глянути, одну за одною. Плану поки жодного не було, окрім як не вмерти з голоду та облаштувати собі місце. На консервах довго не протягнеш.

Скільки моторошних історій розповідали інші вояки, хто побував тут. А скільки в учебці офіцери балакали... Покинутий будинок нагадував йому капкан, на який хтось накинув тканину, щоб сховати. В тім, він зробив ще один крок вперед. Звичайно, не хотілся потрапити до лап чогось невідомого й страшного, але що ще робити? Куди податися? Жодної карти чи наміченого маршруту сержант Єдлічка не мав. Тільки пам'ять… Тому що тікав спонтанно, вчора все відбулося вкрай швидко. 

Підійшовши ближче до будинку під номером три, сержант помітив, що його вікна й двері щільно забиті дошками. Наглухо. Також було ще щось. Схоже, гомін чувся з нутрощів будівлі. Чи то телевізор, що працює чи радіо. Дезертир бува, прислухався, але раптом…

— Не рухайся, — наказав хтось позаду.

Дезертир завмер. Як це він зовсім не почув наближення іншого зі спини? Чорт... Невже наздогнали? І що тепер? Він повільно почав підіймати руки.

— Сокиру поклади на землю. Не смикайся.

Захотілося розвернутися й подивитися, хто ж це. Голос чужий. Інших людей ніби не чути, отже, невідомий один. Дезертир виконав те, як було наказано. Все робив без поспіху, щоб не спровокувати.

— Можна я обернуся?

— Давай, але якщо смикнешся — пристрелю.

Сержант повільно розвернувся, наче в старому фільмі з ефектом слоу-мо. На мушці гвинтівки його тримав сивий чоловік з борідкою та в окулярах. Він був одягнутий в довгий темний плащ.

— Я без зброї, не стріляйте.