1. Пролог

Пролог

 

Сержант Єдлічка покинув військову частину як тільки почало смеркатися. З собою йому вдалося прихопити автомат, декілька магазинів до нього, та ще трохи спорядження. Частина, де він проходив службу, знаходилась біля укріпленого блокпоста. Одразу за блокпостом розпочинався Сектор.

Сержант перезарядив зброю. Витер руки від крові. Що таке Сектор та як там вижити, він розумів, але досить поверхнево. Гинуть там люди, розчиняються в нікуди. При своїй пам’яті та добровільно він ніколи б не подався по той бік бетонного муру.

Без причини.

Однак зараз вибору не було. Відтепер сержант Павел Єдлічка вважався дезертиром, і уникнути відповідальності він міг тільки одним способом — зникнути.

Він чимдуж біг поміж лісових хащ та обертався назад. Найбільше боявся перечепитися, впасти, пошкодити ногу. Так його швидше спіймають. Однак справжнє переслідування розпочалося дещо пізніше, коли стемніло.

Ще під час служби сержант помітив, що ніч приходить раптово до Сектору. Небо наче накривають темним простирадлом, і все. Хто не знайшов собі прихистку, чи хто опинився сам на сам із природою — нехай ховається.

Дезертир зробив привал, спиною підпер дерево. Давно він не носився в такому темпі — повернути в норму дихання було важко, руки тремтіли.

Ліс от-от захлинеться нічною пітьмою. Болять суглоби. Обличчя набрякло й пече через те, що зарослі постійно били шкіру. Ненормально велика кропива жалила навіть крізь одяг, а дерева. здавалося, вилізали прямо з-під землі. Легко впасти. 

Якого хріна воно так?!..

Сержант Єдлічка витягував із тканини колючки, вкриті незрозумілим слизом. Не було часу думати над цим, не можна було зупинятися надовго. Навряд чи за ним відправлять вертоліт, чи пошукову групу. Та й пробіг він вже достатньо. Але все ж...

Дезертир знову задихав через ніс. Піднявся на втомлені ноги, прислухався. Вітер куйовдив дерева, щось десь скрипіло та шелестіло.

Кишеньковий ліхтар вмикати рано, очі досить добре призвичаїлися до пітьми. Створювати ще більше шуму не хотілося… Солдат зробив декілька кроків та знов перейшов на біг.

Коли дезертир почув це вперше, то не звернув уваги. Здалося, мабуть. Коли це почалося знову — різко зупинився та направив дуло автомату на чагарник. Вправо, звідки й доносився звук. Увімкнув ліхтар нарешті, оскільки взагалі перестав орієнтуватися.

Чортівня якась… Наче хтось біг поряд. І як тільки сержант зупинявся, тупіт поміж дерев припинявся теж.

Єдлічка зробив декілька тихих кроків вбік, обійшов великий древній дуб та принишк в імпровізованому укритті. Тихо в лісі.

Знову біжить. Ввижається у промені ліхтаря незрозумілий рух. Ну, звірина лісова, нічого дивного. Почали з'являтися горби та тверді каменюки під ногами. Ґрунт щось викривлювало, хилило так, що солдат падав кілька разів.

І коли він зупинився знову, щоб перевести дихання, то майже одразу щось масивне зарухалося в кущах зовсім близько. Тепер воно більше не гралося з ним, не просто слідувало поряд. А стрімко наближалося крізь хрускотіння деревини.

Ліс раптово наповнився несамовитим лютим вереском, якого сержант Єдлічка не міг навіть собі уявити. Опору під ногами понесло в бік. Щось наближалося, але через дерева дезертир не міг побачити, як воно виглядає. Павел і сам, здається, закричав від жаху вже наступної миті. Чимдуж кинувся вперед, у пітьму, нічого не бачачи перед собою та не розбираючи дороги.

Вигубив ліхтар.

Невідоме створіння все верещало, звучало воно, як вода, що закипає в трубах. Страшно, чужорідно. 

Все ще переслідувало, а Єдлічка біг, забувши про втому. Декілька разів спотикався, вдарявся, його свербіла, колола і боліла вся поверхня тіла.

Ще удар, хрускіт. Дерево попереду раптом розлітається і в обличчя вдаряє гострими шматками. Єдлічка різко міняє напрям, падає в калюжу, що невідомо як тут з'явилася. Дощу ж не було... Боляче забиває коліно. Внутрішнє «пальне» давно закінчилося, ноги відмовляли.

Так весь в колючках та подряпинах, з розбитим коліном сержант Єдлічка добрів до села. Як він проник до якогось будинку, як заповз під ліжко в одній з кімнат та що відбувалося довкола — вже не усвідомлював, а потім і згадати не міг.

Долонями затиснув вуха щосили, не до ладу шептав молитви та лайку. Було дуже страшно почути знову крик. Ще страшніше — опинитися в повній тиші. Адже повну тишу в будь-яку мить може щось обірвати…

Сержант був певен, що як тільки припинить молитися та бодай на хвилю прислухається до навколишнього світу — станеться лихо.

Дезертир провів під ліжком усю ніч... У певний момент сили зовсім покинули тіло, він перестав шепотіти та провалився у болючий, тривожний сон.