7. Епілог

Епілог

Хтось наполегливо та грубо гаратав у двері. Микола тільки встиг прокинутися. Гуп, гуп, гуп. Так не буде стукати мирний гість.

Чоловік різко підвівся, дістав з-під ліжка заздалегідь підготовлений пістолет. Відтоді як дружина з дітьми виїхали до Європи, Микола жив сам. Для бізнесу тепер це було безпечніше, адже таким чином він не піддавав ризику рідних людей.

Гуп. Гуп. У напівмороці холодного світанку Микола тихим кроком спустився на перший поверх. Серце пропускало удари, долоні змокли від поту. Кого це принесло в таку рань?

Востаннє Микола стріляв років вісім тому, та й було це на п’яну голову. Він стиснув пістолет сильніше. Неспішно підходив до дверей. І у вікно, як на зло, через фіранку та ранкову млу нічогісінько не було видно — тільки якийсь темний масивний силует. Наче автомобіль…

Бурчик не гавкає.

— Коля, відкривай, інакше я двері знесу!

Фух. Він голосно видихнув та опустив голову. Клацнув запобіжник.

Василь приїхав не один, та ще й за формою. Обличчя брата було настільки похмурим, що Микола розгубився, коли відчинив двері. Щось сталося. Щось недобре. Один військовий був за кермом джипа, інший — стояв поряд.

— Добрий ранок, — процідив крізь зуби брат. — В дім запросиш, чи мені на порозі тобі по голові твоїй дурній настукати?

— А що сталось? Ти чого так рано? — здивувався Микола, пропускаючи брата всередину.

Не роззуваючись, Василь підійшов до журнального столика, де власник дому і залишив свого пістолета, обережно підняв його, покрутив у пальцях. Потім покрокував до кухні.

— Надіюсь, хоч не заряджений… Сідай, Колю, сідай за стіл.

Микола сів та вирячився на стурбованого брата. Той теж присів, поклавши пістолет на стіл перед собою таким чином, щоб дуло було направлене в інший бік.

— Ти зовсім вже страх втратив? От це, — Василь кивнув на пістолет, — це вже ти давно продаєш. Водиш дятлів по двоє, по троє за шлагбаум — я знаю. А з яких пір ти цілі групи туди споряджаєш, га?

— Та чого групи? Я…

— Вгомонися вже! Я все знаю. Ти чотирьох провів минулого місяця. А ми про що з тобою говорили? Пам’ять відбило?

— Ну допоміг дістатися до блокпоста, ну і? — почав і сам заводитися Микола. — І що з того? Тобі яка шкода? Тим більше на блокпості Єдлічка був!

І дійсно, чого це Василь? Бувало, що Микола проводив більші групи — по шість, а то й по вісім охочих. А тут — всього четверо. Та й двоє з них уже були знайомі.

— Єдлічка… — якось зі злом повторив прізвище старший брат. — Я тобі нічого не кажу про Єдлічку. З європейцями у нас буде розмова окрема.

— Та ж там все нормально пройшло. І Єдлічці я заплатив, там єдине, що не по плану — це вертоліт патрульний, а…

— Безтолоч… — махнув рукою Василь. — Іди ти зі своїм Єдлічкою знаєш, куди? Під трибунал піде і Єдлічка, і я, а ти на зону поїдеш! І ніхто не допоможе. Я не зміг, отже, забезпечити контроль!..

Василь стиснув щелепу. Він опанував себе, подивився на брата. Той продовжував розгублено кліпати очима.

— Ти мені от що… — вже спокійніше продовжив Василь. — Пообіцяй, що все. Що більше ніяких «туристів».

— Я…

— Пообіцяй. Що ти. Більше. Не будеш. Нікого. Проводити. За блокпост, — ніби вистрілюючи кожне слово, казав Василь.

— Та не буду, але поясни нормально, що в біса сталося?!

— П’ятдесят налий.

Майже одразу перед Василем опинилась повна чарка. Микола знав, що його брат не закусує майже ніколи. Василь вправним рухом спорожнив посудину. Зітхнув.

— Все. Міністерство взялося серйозно. Там фінансування пішло. Тепер наші будуть рулити, європейські колеги на інші завдання перекидаються. Лещенка он взяли недавно з його поляками. Той теж, придурок, бізнес організував. Так що все — перекривай справи, все ховай, і щоб більше до блокпостів не наближався. Сидиш нижче трави, тихіше води! Інакше я тебе сам приб’ю. Я встигну, повір!

Микола вірив. Він рідко бачив брата настільки схвильованим. Що там відбувалося — справа десята, однак якщо каже брат, що бізнес потрібно перекривати, отже, так і треба. Принаймні, на деякий час.

— А ти чого такий... помнутий, га? Бухав?

— Ні, Васю. Я не дуже п'ю, ти ж знаєш. Та таке... Не бери до голови. Слухай, я все пойняв. Все — зрозумів...

Ні, не сьогодні вранці серце почало турбувати. Почало воно збоїти ще кілька днів до цього, коли пролунав дзвінок. Номер був знайомий Миколі. Сильно захотілося курити, коли чоловік зрозумів, хто це дзвонить.

Був уже пізній вечір, Микола якраз перераховував гроші та збирався іти в душ. Він не боявся зберігати готівку вдома. В тому й полягав недолік чоловіка, що він усе менше й менше відчував пересторогу.

А телефонував один з чотирьох. Попрохав допомогти з виходом. Микола збився з рахунку і завмер. Звичайно, що не всі зникали безслідно у Секторі. Було таке, що й поверталися... Допомога з виходом входила в оплату, яку він уже отримав. Микола важко зітхнув, про себе вилаявся та почав збиратися.

— Що ж ти там не лишився, соколе ясний? — гірко процідив чоловік, бо зовсім не хотів виходити з хати перед сном.

Від нього несло холодом і смертю. Весь перемазаний кров'ю, та снігом, зовсім без спорядження чи зброї. Той, що вижив — вибрів з-за дерев.

Микола чекав на нього вже десять хвилин. Ще трохи — розвернеться й піде назад, до машини. Словацькі солдати стояли й курили неподалік. Вони були готові стріляти. Тоді він і виліз із темного хащу. Поглядом з Миколою зустрівся всього на коротку мить, але цього вистачило, щоб якась невидима сила перехопила горлянку.

Сам Сектор дивився через зіниці того, що вижив. Погляд відбився у голові як спалах. Перекрутив страхом, який ще не скоро відступить.

— А що сталося? — тихо спитав провідник, щоб не мовчати.

Відповіді не було.

І не буде ніколи.

Микола зробив швидкий висновок, що прибирати цього чоловіка вже немає потреби. Він — випалений, наче поле в Чахлику. Тому зробивши крок назад, Микола кивнув військовим, щоб ті нічого не робили.