6. Псевдонаукова дурня

Псевдонаукова дурня

Діма не збирався змінювати маршрут, за винятком місця для ночівлі. Від однієї думки про заправку, де вони ще недавно проводили ніч, віяло жахом. Він не скоро забуде той відбиток жіночої ноги на снігу.

Попереду — важка дорога.

Залишатися в місті ще хоча б на хвилину довше мародер не планував теж. Він набив величезний рюкзак, і тепер сидів на одній із лавочок недалеко від завмерлого навіки Олександра. Чомусь він був певен, що його не спіткане доля журналіста. Наче існувала між ним та Сектором певна мовчазна домовленість. Мовляв, я далеко не лізу, ні в що не вникаю, та йду собі геть. А ти — не забираєш життя.

Діма встиг вже декілька разів розсортувати все барахло, котре збирався винести. Всесвіт зробив для нього подарунок, залишивши все це тут, посеред дороги; планшети, ноутбуки, гаманці, коштовності, навіть крупи та туалетний папір. Люди хапали з собою все, що потрапляло на очі, лишень би встигнути евакуюватися…

А Богдан так і не повернувся. Діма справді чекав його, однак коли пройшло вже півтори години — вирішив іти сам.

— Ну, блін, братанчик. Я чекав... — наче виправдовуючись, тихо сказав Діма.

Це всього лиш покинуте місце без людей. Не потрібно нічого більше чіпати, не потрібно ні на що відволікатися. Ще трохи — і все.

Підбадьорувати себе вдавалося важко. Якби він вірив у Бога, то попрохав би зараз лишень одне — зникнути звідси в одну мить.

Все пішло не за планом. Кирило з’їхав з глузду, Олександр помер невідомо від чого, а молодий — взагалі зник.

Що може статися дорогою назад? Та все, що завгодно… Час від часу Діма озирався з надією побачити Богдана. Порожня дорога вже добряче покрилася снігом, і нікого не було видно на ній.

Діма робить кроки та ще не бачить, що сліди його підошви зникають на снігу. Він рухається далі, залишаючи містечко Прут позаду. Тягне все своє багатство і дуже сильно шкодує, що залишився один.

Привал би зробити. Ноша тисне на спину, забирає дихання. Діма якраз проходив повз дорожній знак на в’їзді до міста, коли раптом зрозумів, що пройти далі він не зможе.

Все.

Мародер відчув це десь всередині, він і сам собі не міг пояснити, чому зупинився. Щось завадило ступити бодай ще крок уперед.

— Ох, сука...

Діма стягнув рюкзак та обережно поклав його на землю.

А Кирило ж говорив щось про дорогу назад та про ванну. Що знадобиться ще жертва. Щось таке він казав?

— Ти просто сам не віриш, що вийдеш.

Від несподіванки молодий мародер сіпнувся та різко розвернувся зі зброєю напоготові. Позаду стояв Кирило. Також він продовжував лежати у ванній. Нерви здали — Діма голосно закричав, затискаючи спусковий механізм «MP5».

Околицями покотилися звуки пострілів, однак жодна куля не нашкодила Кирилові. Він продовжував стояти. Діма заціпенів теж. Бездумно натискав на гачок та не здогадувався змінити магазин. За десяток секунд протараторив стільки лайки, скільки не сказав протягом останнього тижня.

— Та заткнись! Чого ти верещиш? Покійника побачив?

— Ти… Ти… Я…

— Ага. Ствол, блін, прибери та сядь на сраку рівно.

В очах потемніло. Діма кинув на землю автомат, тремтячими руками дістав трофейний «Глок». Зробив постріл, прицілившись у голову Кирила.

Нічого.

Рука відмовлялась слухатись далі, завмерла. Діма раптом відчув сильну слабкість. Приземлився на п’яту точку прямо посеред дороги, вирячився безпомічно на покійного товариша, все ще тримаючи того на мушці.

Кирило підійшов ближче. Розтиснув пальці Діми, забрав пістолет.

— Я ж тебе убив. Як?...

— Кирило мертвий. Він, блін, от лежить. Ти сам його добив і спустив кров. Він не може бути живий аж ніяк. Він і говорить зовсім по-іншому, хіба ні? Ти, блін, різниці зовсім не помічаєш?

І дійсно. Звучав Кирило якось не так, як раніше. Не тими словами, не з тією інтонацією. Молодий мародер хапав холодне повітря. Він із зусиллям підняв праву руку, тицьнув пальцем у бік ванни. Там все ще лежав Кирило у крові. Він не зник, хоча мав би, напевне, зникнути.

— Але ти ж у ванній.

— Згадай, що тобі казав покійний Карлос. Ти ще пам’ятаєш такого чувака?

Діма пам’ятав Карлоса. Один з мертвих напарників, якого спіткало нещастя у селі Квітниця, коли вони були тут минулого разу.

— Так от, ти пам’ятаєш його теорію? Про те, що все це тут — повна маячня? Що по території Сектору з самого початку «б’є» психотронна установка, що тут мізки просто киплять... Так от, а може, це правда? І тобі теж стріху знесло, га?

Думка справді була цікавою, та й Карлос був хлопчаком розумним, читати полюбляв. Старомодний штрих… І якщо його припущення було конкретним, то тоді все ставало на місця. Ні тобі містики, ні чудовиськ, ні іншої псевдонаукової дурні.

Діма опановував себе хвилин п’ять. Рахував голосно до десяти ще раз, і ще раз, і ще раз. Намагався відновити потік думок.

Все це — дійсно повна маячня. Кирило мертвий. А те, що перед ним — просто перешкода. Сектор знущається. 

Треба підвестися, взяти рюкзак та продовжити шлях, не витрачати час на…

Бадьорий Кирило потирав руки, наче замерз. Він заховав пістолет, неспішно наблизився до ванної з тілом. Постать його кровила. Червоне струменями стікало додолу, прямо до ванної. А потім — підіймалося важкими краплями назад. Кирило вбирав у себе власну кров.

— Ти просто примара. Я витратив на тебе цілий ріжок. Більше не дури мені голову та згинь до чорта.

Діма поволі став на ноги.

— Рюкзак не надто важкий?

— ... просто чергова аномалія цього дурного місця. Я все ще при своїй пам’яті, я, блін, вийду звідси. Нема Кирила.

— Кирило? А що, ти саме його зараз бачиш? Це совість раптом прокинулася в тобі? Провина? Не сміши.

— Він ледь не грохнув тих двох, і мене б грохнув потім. Він не розумів, що говорить.