5. Найцінніше в житті

Найцінніше в житті

Бажати смерті своєму близькому, звичайно, западло. Але такі думки приходили до Дмитрової голови все частіше. Особливо після повернення з минулого рейду. Кирило змінився. Замкнувся в собі, інколи поводився дивно, щось бубонів, дивився в нікуди. А ще напарник на повному серйозі почав вважати свій пістолет святим.

Багато важкого на душі було у Діми. Він відверто побоювався Кирила. Самостійно лізти до Сектору теж такий собі варіант, тому й цього разу вони пішли двоє.

Діма стягнув рюкзак ще живого товариша, з натугою підняв Кирила та закинув його до ванни. Той плювався кров'ю, хрипів. Майже нічого не зрозуміло. Кирило все говорить, говорить... Кров прибуває та ллеться на іржу.

— Сука… Щур… Тепер ви здохнете... Всі!

Діма виглядав як відмінник у школі, котрий щойно трішки похуліганив, розбив шибку й був спійманий директором.

— Кіра, старий, ти поїхав дахом. Ще давно, ти… Мені з тобою нелегко. А тепер ти говориш про сни і хочеш замочити цих двох мішків просто так. Трохи вже перебір, знаєш… Та й прикупу мені більше буде.

Молодий мародер поглянув на закляклих Олександра з Богданом. Він більше не тримав їх на мушці. Навіть дозволив підняти зброю, мовляв, братики, я врятував ваші життя, або стійте тепер спокійно, або допоможіть із ванною. Не хочете допомагати? Ну тоді ждіть, не заважайте.

Діма дістав мисливського ножа та почав різати ще живе тіло. Богдана більше не нудило. Просто в грудях він відчув, як порожнеча розширилася, а її краї — скувало льодом. 

Паршиво, сумно. Ще й ніс забитий з самого ранку й горло дере.

Товстун сприймав те, що відбувається, більш стійко. Він діловито перевірив «АК» та спитав майже без дрожі в голосі:

— Нащо ти це робиш?

— Ти ж чув. Ванну треба заповнити кров’ю. Інакше ми не пройдемо.

— Це ж маячня!

— А ти, блін, у цьому впевнений?

Діма сплюнув та продовжив різати Кирила. Лезо входило глибоко, кожен наступний рух потребував більше зусиль молодика. Кирило постогнував, все намагався підняти руку. Ванна ж наповнювалася кров’ю.

Богдан подивився на вже майже зимове небо. Те, що відбувалося, колихнуло далеке минуле. Знову постріли, смерті людей, тече кров. Нутро завмерло, очікуючи, поки це закінчиться.

От тоді і повернуться спазми. І нудота, і біль.

Поряд закурив Олександр. Журналіст дивився зі співчуттям, зробив якісь свої висновки. 

— Ти явно не у своїй тарілці. Ну й навіщо поперся сюди?

Богдан оглядав свою рушницю, ніби бачив вперше. Потрібно проганяти цей морок. Треба рухатися, треба йти.

— А ти для чого тут?… Ти ж і так хворий.

— Я хворий, ага. А ще немолодий. А тобі то... Ай… — махнув рукою Олександр.

Богдан нарешті видихнув. Намагався не повертати голову туди, де була ванна. І відповів:

— У мене немає вибору. Я мушу дещо забрати з дому. І все. Інакше мені жити не треба.

— То що ж ти там таке залишив? Поділишся, може?

— Як скажу — все одно не повіриш.

— Ну ясно.

Товстун залишив Богдана в спокої. Докурив, підійшов до Дмитра, намагаючись вдавати байдужість. Мародер продовжував орудувати ножем. Стягнув шапку, спітнів.

— Ти ще довго?

— Ще трохи. Будемо йти разом, як до цього. Тоді — зможемо вибратися. Я наберу те, що мені треба. Богдан, ти там додому, кажеш, зайти хочеш? То давай потім твою хату відвідаємо. Обіцяю, що нічого тягнути не буду. Саша — тобі поклацати на камеру треба?

Він забив лезо ножа по саму руку і Кирило нарешті спустив дух.

— Як ми можемо тобі довіряти? А раптом ти ще щось захочеш кров'ю заповнити? Та й досить командувати.

— Та треба мені командувати тобою, Саша, блін, ми інакше просто не вийдемо назад! Тут не ходять поодинці! Що, бляха, поганого в тому, що я сказав? Ти ще нічого не зрозумів?

Діма почав злитися. Він з викликом глянув на Олександра. Той витримав погляд, але все ж зробив крок назад. Діма фиркнув. Кров у ванні наче зашипіла. Вона входила в іржавий кахель як вода до сухої землі.

— Повернемось назад — і все. Не знаємо один одного. А зараз давай усе ж не будемо собачитися, окей? — запропонував Діма та почав витирати лезо ножа об власну куртку.

Богдан перший зробив крок вперед, залишаючи за спиною все це пекло.

* * *

Так вони увійшли до містечка Прут. Минули транспортне кільце, звернули геть з головної дороги. Де-не-де стояли покинуті автомобілі.

Мертве місто відчувалося не так, як собі уявляв Богдан. Жодної абстрактної туги чи цікавості дослідника. Швидше було моторошно.

Здається, вони встигли якраз до опівдня, як і планували. Попереду — автовокзал. Поряд — декілька супермаркетів, будівлі з касами, кафе. Його двері відчинено навстіж. Цього разу навіть без підказок Кирила Богдан розумів, що заглядати всередину не варто.

Краще навіть не проходити повз.

Навпроти автостанції, через дорогу — колись заселений мікрорайон.

— У вікна багатоповерхівок не заглядайте.

Дежавю.

Ні Олександр, ні Богдан не відповіли нічого. Діма ж виглядав напружено, чим ближче було місто Прут, тим менше балаканини та жартів від нього звучало. Богдан зробив висновок, що в того є певні нехороші спогади, пов’язані з минулим рейдом.

Скільки ж років сам Богдан не був тут? Так і проходить життя — ми дорослішаємо, покидаємо рідну домівку, а потім повертаємося рідше й рідше. Все змінюється, окрім тих самих вуличок, тих самих древніх будівель. У маленьких містах життя часто ніби зупиняється. Люди проживають свої долі, виростають чужі діти. Хоча, це лишень на перший погляд.

Біля тротуару, поруч із в’їздом до автовокзалу, стоїть автобус. Поряд — багато дорожніх сумок та валіз. Два десятки лежить, не менше. Складалося враження, що всі ці сумки й чемодани набивали в поспіху. Деякі з них повністю відкриті, незграбно попадали на троутар. Виходить, люди чекали тут на автобус. Метушилися... Автобус-то з'явився.