4. Привіт!

Привіт!

Дорога вела далі. Шипи добре проглядалися на промерзлому ґрунті, і чим ближче група була до міста, тим більше їх ставало. Спереду тепер крокував Діма, Кирило був другим, а замикав Олександр, як і раніше.

Товстун зупинявся та робив знімки. Його цікавило все: дерева, придорожні білборди, самотні хатини. Плакат, що закликає водіїв їхати з помірною швидкістю. Кафе неподалік... Він розговорював Богдана, розпитував про щось незначне й усміхався, а потім, зрештою, відчепився.

У хащах, обабіч дороги, щось пробігало. Коли це сталося вперше, усі чоловіки синхронно зупинилися. Однак цілилися хто куди. Адже невідоме джерело шелесту й шуму з’являлося в різних місцях, то далі, то ближче.

Група щоразу зупинялась. Чоловіки виглядали невідомого переслідувача у хащі. Богдан водив рушницею з боку в бік, намагаючись зрозуміти, де ж все-таки перебуває те, що крокує поруч. 

Звичайно, це могли бути бродячі пси, або й вовки… Для того ж і брали зброю. Тому, як переконував себе хлопець, нічого дивного немає, що якась тварина вийшла на їхній слід.

На переміщення людей це схоже не було. Воно проломлювало кущі, важко гепаючи. Виламувало гілки. А далі почало ледь чутно постукувати об деревину десь посеред крон чорних дерев.

Ведмідь би не зупинявся щоразу, коли зупинялася група. Вовки — теж. Це було щось інше. Богдан прислухався, знову все припинилося. І тільки роблять вони кілька кроків, як шурхіт продовжується.

— Не стріляти.

А вистрілити в бік хащів дійсно хотілося. По напруженому обличчі журналіста було видно, що той готовий натиснути на гачок. Те саме хотів зробити й Богдан.

— Не стріляти по хащах, — повторив Кирило вже голосніше.

Щось або хтось спостерігало за ними звідти. Ховалося, тримало на виду.

— Йдемо спокійно. Зараз поворот… І все. Обережно, тихо.

Цей моторошний супровід продовжувався, аж поки дорога не повернула ліворуч і узлісся для них не закінчилося. Усю відстань група пройшла у страшенній напрузі, зважуючи кожен крок і вичікуючи, що з-за дерев ось-ось щось вискочить.

Почервоніли щоки товстуна, лаявся собі під ніс Діма. Насправді вони пройшли зовсім небагато, а Богдан відчував, як йому не вистачає повітря. Він ще довго поглядав у бік лісосмуги, що тепер залишилася позаду. В тім, кроки й постукування припинилися. Знову залишився тільки вітер, кроки чобіт та власне серцебиття.

Через кілометри два зробили третій привал. Цього разу — довгий. Місцем для відпочинку стала автобусна зупинка. Розвели вогнище, розпочали просту трапезу. Вони пройшли достатньо, якщо орієнтуватися по карті та дорожніх знаках. До містечка Прут залишалося небагато. Переночувати — і вже до обіду завтрашнього дня будуть там.

Місце для ночівлі, як не дивно, всі обрали те саме ще під час планування: заправка в передмісті. Біля таких ще зазвичай стоять міні-маркети, де завжди продається надто дорога і несмачна їжа.

— Ми, коли пішли в наш перший рейд, — почав Кирило, запалюючи цигарку, — єдині з Дімою повернулися назад. Ми вийшли. А багато пацанів — ні.

Що означає слово «рейд», було й так зрозуміло. Богдан і не сумнівався, що має справу з мародерами.

— Тоді ми заходили з іншого боку. Але через Квітницю проходили. У село ми зайшли усі, а от із села вибралася тільки половина. От і все.

Кирило ненадовго замовк і насупився. Богдан вдивлявся в далечінь, де залишився ліс. Чудилося йому, що дерева тягнуться до них. Переміщуються, поки очі не дивляться. Так заплющить він очі надто надовго, і...

— Йшли ми теж трохи по-іншому, — Кирило зробив затяжку та продовжив. — Хотіли більше будинків «виставити». Там декілька сіл… От що: стріляти просто так у Секторі непотрібно. Можна привернути увагу. Не треба приймати все за чисту монету тут. Якщо над усім задумуватись, то потече дах.

— А ви не боїтеся тягнути щось із міста, якщо воно тут усе прокляте? — спитав Олександр.

— Ну от сумку відкриту бачив біля машини? Її чіпати не можна було. Знаєш, чому?

Богдан вирішив теж долучитися до розмови, хоча це було неввічливо. Внутрішня тривога робила його балакучим:

— Тому що машина дивно виглядала?

— Вона виглядала неправильно.

Неправильно. Як і все, що вони бачили до цього. Висота шипів попереду сягала, мабуть, вже півтори метра. Цим вони нагадували вже не дикі трави, а ребра, що Бог зна чому вирішили прорости прямо крізь землю.

* * *

Богдан дивився на полум’я, намагаючись не заснути. Хтось колись сказав, що довго дивитися на вогонь не слід, оскільки очі звикають до світла — і потім, у разі чого, знадобиться час, щоб звикнути до темряви. Однак погляду було ні за що зачепитися, а очі норовили заплющитися самі собою.

Вже скоро його змінить Діма, чергування закінчиться. Тихо сопів товстун. Час від часу копошився у своєму спальнику Кирило. І все. Знову порожнеча, з якою Богдан ще ніколи не зустрічався.

Він, бувало, ночував посеред лісу сам, а в підлітковому віці відвідував різноманітні закинуті будівлі. І вночі теж. Завжди щось було чутно: звірі в хащах, птиці, шарудіння… Думка про звірів нагадала про шурхіт, що супроводжував їхню групу сьогодні. Ніяк з голови не виходив автомобіль посеред дороги. Історія про село. Вежа ЛЕП.

Богданові весь час здавалося, ніби чийсь недобрий погляд слідкує за ним через дверний отвір. Шкода, що дверей не залишилося. Так би й зачинили.

Не думати про пітьму. Не думати.

Богдан провів кінчиком пальця вздовж дула рушниці. Не сприймати все надто серйозно. Так казав Микола?..

— Привіт!

Всередині тьохнуло. Мозок наче штрикнуло гострим — в одну мить стало гаряче. Богдан спрямував дуло рушниці у чорноту ночі. Неслухняним пальцем швидко увімкнув налобний ліхтар. Товстун зірвався з місця найпершим — вискочивши зі спальника, він теж направив свій «АК» у бік відсутніх дверей. Ніби й не спав зовсім. Слідом піднявся Кирило з пістолетом напоготові. Буквально на мить забарився Діма... Налобний ліхтар Кирила освітлював усе довкола — порожньо. Отже, не здалося. Бадьорий жіночий голос дійсно прозвучав.