3. Цікавинки

Цікавинки

Створюючи довкола себе шум, група продиралася чагарником. Дивна річ: цим лісом люди перестали ходити зовсім недавно, а виглядав він дуже дико, ніби років десять пустував.

Кирило незмінно крокував попереду та освітлював шлях. Йшли мовчки, економили повітря. Поспішали дістатися до точки, а вже там — відпочити.

Переночувати б до ранку. Дістатися до вежі ЛЕП, а далі шукати нагоду відколотися від групи. На правах замикаючого Богдан увімкнув свій ліхтар і спробував роздивитися цей ліс. Густі кущі перекривають усе. Повростали в дерева, повилізали кореневищами з під землі. Іти та не перечіпатися об них — важко.

Микола казав, що заблукати в цьому лісі неможливо, просто потрібно йти на північ. Компас був у кожного.

Чи, може, провідник бовкнув таке, щоб швидше позбутися від них?..

Важке дихання Олександра знову віддавало хрипом. Видно, товстун давно не займався фізичною активністю. Нехай звикає. Ходити повністю спорядженим справа нелегка. Богдан це знав. А Сектор — не Хрещатик. Тут потрібно…

Юнак подумки зупинив себе. А що тут потрібно?

Богдан дивився під ноги та намагався освітлювати дорогу собі й Олександру з Дімою, що йшли попереду. Зайві думки він спробував відганяти, щоб зосередитися на самому шляху.

Хруст гілок під ногами, дихання. Ні птахів, ні тварин.

Вертоліт навряд чи буде сновигати околицями Сектору довго. В інтернеті люди писали, що патрульні ніколи далеко не залітають. Пальне економлять, та й такі польоти взагалі відбуваються нечасто. Завжди вдень, а не посеред ночі.

Кирило пришвидшився — всі інші теж. Час ішов.

Хоча Микола й запевняв, що ліс безпечний, а мінні поля повністю знеструмлені на час переходу, Богдан продовжував пітніти. Сам себе вже дратував, що так розхвилювався. Він не звик ходити по лісу без зброї, а рушниця зараз була не в руках. Микола взагалі радив не затримуватися у лісі, навіть коли мова про гелікоптер ще не йшла.

— Там багато різних датчиків, камер, — казав провідник. — Вони все бачать. Тому пройти треба без затримок. Не провокуйте людей. На блокпості хлопці нормальні, але за лісом спостерігають не тільки вони. Диких звірів у цьому лісі точно немає, на патрулі ви не нарветеся. Принаймні, коли ви будете йти... Тому стволи не випихайте, зупинок не робіть.

Цікаво, а як патрульні продиралися хащами поміж величезних гілляк? 

Подекуди дерева вростали одне в одне, утворюючи лабіринт. Вони витягувалися горизонтально, було незрозуміло, чи то колода лежить, чи живе дерево так росте. Богдану згадалися старі американські фільми про джунглі, де хтось із героїв неодмінно орудував мачете, прорубуючи шлях.

Щось підказувало, що ні рубати, ні навіть просто чіпати рослини тут не треба...

Згодом чагарник таки почав рідшати. Хлопець ще встигнув скривитися через черговий приступ печії, як раптом ліс закінчився. Різко. Вони просто йшли вперед — і в один момент перемістилися на галявину. Наче хтось невміло склеїв два знімки.

Отже — Сектор. Тепер потрібно ховатися.

Кирило повернув голову вліво. Широкий промінь ліхтаря окреслив фігуру височенної вежі ЛЕП. Він перевів ліхтар у інший режим, світла довкола поменшало. А Богдан свій ліхтар вимкнув зовсім.

Про світломаскування Микола говорив теж багато. Радив уночі спати, а не ходити.

Усі четверо, не змовляючись, підійшли до старої перекошеної стайні, що стояла біля вежі. Кирило увійшов першим. Не поспішаючи чоловік роздивлявся нутрощі стайні, оглядав стіни та підлогу. Досить чисто як для пустки, нічим не пахне. Збоку — складена купка дров. Дах цілий, стеля висока.

Захеканий Олександр стягнув з себе рюкзак та примостився біля дерев’яної стіни. На підлогу біля себе поклав увімкнений ліхтар. Так відбувся перший привал.

Футболка Богдана прилипла до спини. Він поправив бандану, теж зняв свою ношу.

— А фізкультурою треба займатися! — підмітив Діма з хитрою посмішкою на обличчі. — Он як ти захекався!

— Ну… — ніби виправдовуючись, розвів руками Олександр. — Я не молоденький вже!

— То не вік, — заперечив говірливий молодик. — Он Кирило теж...

— Тихо.

Кирило наче вимкнув свого товариша, тому що Діма прикусив язика. Моментально. Чоловік стягнув з голови капюшон. Став у центрі стайні. Прислухався. Тут уже було чутно вітер. Поскрипував метал старої вежі, шелестіли згорнуті у трубки газети біля купи дров.

— Хлопці, треба вам пояснити ситуацію, — розпочав він, звертаючись насамперед до Богдана та товстуна. — Ми з Дімою йдемо до Пруту. Ви теж йдете до Пруту, правильно?

— Так, — відповів Богдан.

— Ну а куди тут ще можна йти? — кивнув Олександр.

— Ми вже були в місті. Але заходили не звідси. Нормально орієнтуємося, можемо розгледіти небезпеку швидше, ніж ви.

— Ви вже були в Секторі? — вирішив уточнити Олександр. Богдану на мить здалося, що товстун аж завмер. Надто зацікавився.

— Я пропоную йти разом. У нас є свої припаси, нам нічого не треба від вас. Але разом дійдемо швидше.

— Це ви заходили не звідси? — перепитав Богдан, намагаючись згадати, про які ще блокпости поблизу він читав.

— Каже ж тобі людина, що не звідси заходили! Хоча, тут всюди все однакове, один чорт — зад у милі, — вирішив влізти до бесіди Діма, але як тільки перетнувся поглядом зі старшим колегою, знову замовк.

— Ми входили з іншого боку. Дорога та сама. Діма хотів сказати, що тут всюди небезпечно, хорошого шляху немає. Однак ми були там і повернулися. Карта у нас своя.

Кирило дістав з нагрудної кишені зігнутий у декілька разів папір та простягнув Богданові. Хлопець обережно прийняв її та розгорнув. Дійсно, на цій карті було зроблено багато відміток олівцем, щось дописано кульковою ручкою. Позначки, знаки питання, які потім хтось перекреслив. Точки, фігури. Олександр підвівся, підійшов і собі. Вирячився на мапу.