2. Країна чудес

Країна чудес

Доглянуте подвір’я, дрова під покриттям. Стайня, гараж. Біля гаража — генератор. Все по-господарськи. Подвір'ям бігає дрібний собака. Побачивши Богдана, тварина одразу ж примчала під ноги, завертіла хвостом. Хлопець усміхнувся.

— О, він добрих людей за кілометр чує!

Примовляючи ще щось кумедне, Микола відчинив масивні двері до свого будинку, запрошуючи Богдана увійти. Вже всередині показав, де ванна з туалетом, де кухня, а де кімнатка з ліжком.

Богдан прийшов до тями після поїздки. Стало легше. Микола швидко заварив чай, запрошуючи до столу.

— Так, роззувайся, рюкзак лишай і ходи сюди.

Богдан стягнув з голови бандану кольору хакі. Пасма довгого волосся одразу опустилися на глибоко посаджені очі. Із внутрішньої кишені куртки він витяг целофановий пакет, всередині якого був конверт. У конверті — гроші.

— Тут, як ми й домовлялися. І за спорядження.

Господар дому відсьорбнув чаю, взяв до рук целофан. Відкрив, умілими швидкими рухами пальців перерахував купюри. Витяг одну, підніс її над собою. Придивився. Кивнув ледь помітно:

— Файно.

На столі опинилась стара темна торбина. Микола поклав її перед Богданом та привідкрив, додаючи:

— Пакуйся.

Військова аптечка, металева фляга з водою, карта містечка Прут та околиць. Лічильник Гейгера, двоствольна рушниця та коробка з патронами. Пояс-патронаш. У коробці — шістнадцять патронів. Вертикалка. Практично нова, недешева. Все, як домовлялися.

— А лічильник для чого? Хіба там є радіація? — поцікавився Богдан.

В інтернеті він читав різне, однак про радіацію — нічого.

— Я не знаю, — знизав плечима Микола. — Можливо. У Сектор треба йти підготовленим. Зайвих речей я тобі не продав, не переживай.

— Не переживаю.

Богдан оглядав зброю. Приємна на дотик, досить легка, дерево якісне.

— Аптечка якісна, хороша. Натівського зразка. Там порошок для зупинки кровотечі, і ножиці, і рукавички, і бинтів декілька видів, різні таблетки з описом… Розберешся. Тобі віддав дешево, а так-то їх не дістанеш.

Богдан знав, що переплачує. Предмети щоденного користування натівських військових давно вже були доступні в інтернеті за помірною ціною. Для ділків, схожих на Миколу, не було проблемою дістати хоч із десяток таких аптечок. Однак краще все отримати на місці, а не везти з собою через пів країни. До того ж, кошти підтискали.

— Ще консерви є, що самі розігріваються. Натівські. Гм?

— Ні, дякую, я маю провізію. От це головне, — Богдан кивнув на рушницю, що лежала на столі. — Хороший агрегат.

— Звичайно, хороший! Пістолет ще може бути. Є кілька варіантів...

— Та ні, ні, я вже й так порожній.

— Ну... Тоді пакуйся і відпочивай. Я тебе закриваю в домі. У справах від'їду. Двері нікому не відчиняй, з рушницею не пустуй.

Цікаво, хто ж це може прийти стукати у дім Миколи? Хіба що військові. Але до найближчого блокпосту далекувато, а патрулі до Чахлика не повинні заїжджати дуже часто.

Спершу Богдану стало цікаво, звідки у цього мужика стільки різного барахла, звідки впевненість. Точно ж під протекцією когось працює він, не інакше. А як ще?

А скількох він уже провів?..

З іншого боку — більше інформації може викликати сумніви. Так завжди буває; рішучість гасне від аналізу.

Чи допоможе вогнепальна зброя впоратися з усіма небезпеками Сектору? Богдан залишився сам у чужій домівці. Він так і не встав з-за столу. Знову зіткнувся зі звуковим вакуумом, що й недавно на автобусній зупинці. Дзенькнула залізна хвіртка, загуркотів двигун «Шістки». Гавкнув пес.

Ні, точно везти із собою все спорядження — не можна було. Хоча, дехто пропонував допомогти і з цим, але Богдан не погодився. То тут, то там перевірка документів, встановлення особистості. Люди й так косо поглядали на одяг, схожий на війсьовий...

До горла підступила печія. З'явилася слабкість. Тіло протестувало, йому не подобалося в Чахлику.  Богдан опанував себе, налив кип'яченої води. Спорожнив стакан. Потрібно зібрати себе до купи. А далі — очікувати інформацію від Миколи. 

Декілька упаковок із сухими галетами, консерви, самостійно зібрана ще одна аптечка, набір змінної білизни, трохи одягу, спальний мішок... Богдан подумки перелічив усе, що взяв. Хто зна, як воно складеться і скільки часу доведеться провести по той бік.

Надворі знову гавкнув пес. Це витягнуло з роздумів у реальність.

* * *
 

Наступним гостем у домі став товстий чоловік за сорок. Микола привіз його, коли Богдан уже встиг помитися та перекусити бутербродами, що були в холодильнику. Після нудоти й печії прийшов голод, і потрібно було його втамувати.

Богдан задрімав на одному з трьох вільних ліжок. Душ вирішив не приймати.

Деякий час новий гість сидів на кухні та тихо перемовлявся з Миколою — Богдан чув їхні голоси через замкнені двері. Дзвеніли ложечки, отже, пили чай. Як і з Богданом до цього. Потім гість делікатно відчинив двері та увійшов до кімнати.

Обличчя вибрите, світлий відкритий погляд, чорна спортивна куртка, штани кольору хакі. Помітний живіт. У руках — рюкзак. Так і не скажеш хто він та чим займається.

— Здоров. Олександр.

— Здоров. Богдан.

Потиснули руки. Олександр сів на ліжко навпроти, поклав руки на коліна. Руки — спрацьовані, шия — дужа. Богдан піднявся. Дрімати в чужій присутності він точно більше не зможе. Хлопець байдуже застібнув рюкзак.

В принципі, він готовий. Чолов’яга з розмовами теж не ліз. Ніякову тишу перервав Микола, коли зайшов до них без стукання та всівся на третє ліжко.

— Ну що, хлопці, я отримав інформацію. Через дві з половиною години вирушаємо.

— О, до ночі встигнемо, — прокоментував Олександр.

— Без різниці. Я що вночі, що вранці, що в обід вас би доправив. От що: треба вам декілька порад дати. Це вже входить в оплату, тому слухайте.