Країна чудес

Країна чудес

Доглянуте обійстя, дрова під дашком. Стайня, гараж. Біля гаража — генератор. Все по-господарському. Подвір’ям бігає дрібний собака. Побачивши Богдана, одразу ж кинувся йому під ноги, завертів хвостом. Хлопець усміхнувся.

— О, він файних людей за кілометр чує!

Примовляючи ще щось у такому ж дусі, Микола відчинив масивні двері до свого будинку, запрошуючи Богдана увійти. Всередині показав, де ванна з туалетом, кухня і приготована кімнатка з ліжком.

Богдан уже прийшов до тями після поїздки. Стало легше. Микола швидко заварив чай і покликав хлопця до столу.

— Так, роззувайся, лишай свою сумку і ходи сюда.

Богдан стягнув з голови бандану кольору хакі. Пасма довгого волосся одразу ж впали на глибоко посаджені очі. Із внутрішньої кишені куртки він витяг целофановий пакет, всередині якого був конверт. У конверті — гроші.

— Тут, як ми й домовлялися. І за спорядження.

Господар дому відсьорбнув чаю, взяв до рук пакет. Відкрив конверт, вправними швидкими рухами пальців перерахував купюри. Витяг одну, підніс до очей. Придивився. Ледь помітно кивнув:

— Файно.

На столі ніби нізвідки з’явилася стара темна сумка. Микола посунув її до Богдана, відкрив і сказав:

— Пакуйся.

Військова аптечка, металева фляга з водою, карта містечка Прут та околиць. Лічильник Гейгера, двоствольна рушниця та коробка з патронами. Пояс-патронаш. У коробці — шістнадцять патронів. Вертикалка. Практично нова, недешева. Все, як домовлялися.

— А лічильник для чого? Хіба там є радіація? — поцікавився Богдан.
В інтернеті він читав різне, однак про радіацію ніде згадки не було.

— Не знаю, — знизав плечима Микола. — Може. У Сектор треба йти підготовленим. Зайвих речей я тобі не продав, не переживай.

— Та я не переживаю.

Богдан розглядав зброю. Приємна на дотик, досить легка, дерево якісне.

— Аптечка добра. Натівського образця. Там порошок для зупинки кровотечі, і ножиці, і рукавички, і бинтів пару видів, різні таблетки з описом… 

Розберешся. Тобі віддав дешево, а взагалі-то її так просто й не достанеш.
Богдан знав, що переплачує. Предмети щоденного вжитку натівських військових давно вже були доступні в інтернеті за помірною ціною. Для спритників, схожих на Миколу, не було проблемою дістати хоч із десяток таких аптечок. Однак краще все отримати на місці, а не везти із собою через пів країни. 

— Ще консерви є, самі розігріваються. Натівські. Га?

— Ні, дякую, я маю провізію. Оце головне, — Богдан кивнув на рушницю, що лежала на столі. — Хороший агрегат.

— Ясне діло, хороший! Пістолет ще можу підкинути. Є варіанти...

— Та ні, я вже й так порожній.

— Ну... тоді пакуйся і віддихай. Я тебе закрию в домі. Від'їду у справах. Двері нікому не відкривай, з рушницею не пустуй.

Цікаво, хто ж це може прийти й постукати у двері Миколиного дому? Хіба що військові. Але до найближчого блокпоста далекувато, а патрулі до Чахлика не повинні заїжджати надто часто.

Спершу Богданові стало цікаво, звідки у цього чоловіка стільки різного барахла, звідки впевненість. Точно під протекцією когось працює, не інакше. А як же іще?

А скількох він уже провів?..

З іншого боку — надлишок інформації може породити сумніви. Так завжди буває: рішучість гасне від аналізу.

Чи допоможе вогнепальна зброя впоратися з усіма небезпеками Сектору? Богдан залишився сам у чужій домівці. Він так і не встав з-за столу. Знову потрапив у звуковий вакуум, як допіру на автобусній зупинці. Дзенькнула залізна хвіртка, загуркотів двигун «шістки». Гавкнув пес.

Ні, везти із собою все спорядження точно було не можна. Хоча дехто пропонував із цим допомогти, але Богдан не погодився. То тут, то там перевірка документів, встановлення особистості. Люди й так косо поглядали на одяг, схожий на військовий...

До горла підступила печія. З’явилася слабкість. Тіло протестувало, йому не подобалося в Чахлику. Богдан опанував себе, налив кип’яченої води. Спорожнив стакан. Потрібно зібрати себе докупи. А далі — очікувати інформації від Миколи. 

Декілька упаковок сухих галет, консерви, самостійно зібрана ще одна аптечка, змінна білизна, трохи одягу, спальний мішок... Богдан подумки перелічив усе, що прихопив у дорогу. Хтозна, як воно все складеться і скільки часу доведеться провести потойбіч.

Надворі знову гавкнув пес. Це витягнуло з роздумів у реальність.

* * *
 

Наступним гостем у домі став товстий чоловік за сорок. Микола привіз його, коли Богдан уже встиг помитися та перекусити бутербродами, що були в холодильнику. Після нудоти й печії прийшов голод, і потрібно було його втамувати.

Богдан задрімав на одному з трьох вільних ліжок. Душ вирішив не приймати.
Деякий час новий гість сидів на кухні та тихо перемовлявся з Миколою — Богдан чув їхні голоси через зачинені двері. Дзенькали ложечки, отже, пили чай. Як і з Богданом до цього. Потім гість делікатно відчинив двері та увійшов до кімнати.

Обличчя вибрите, світлий відкритий погляд, чорна спортивна куртка, штани кольору хакі. Помітний живіт. У руках — наплічник. Так і не скажеш одразу, хто він та чим займається.

— Здоров. Олександр.

— Здоров. Богдан.

Потиснули один одному руки. Олександр сів на ліжко навпроти, поклав руки на коліна. Руки — випрацювані, шия — дужа. Богдан піднявся. Дрімати в чужій присутності він точно більше не зможе. Хлопець байдуже застібнув рюкзак.

Власне кажучи, він був готовий. Чолов’яга з розмовами теж не ліз. Ніякову тишу перервав Микола, коли без стуку зайшов до них і всівся на третє ліжко.

— Ну що, хлопці, я получив інформацію. Через дві з половиною години рушаємо.

— О, до ночі встигнемо, — прокоментував почуте Олександр.

— Нема різниці. Я шо вночі, шо вранці, шо в обід вас би доправив. От шо: хочу дати вам кілька порад. Це входить в оплату, тому слухайте.