Термін придатності

Термін придатності

Тепер учені та військові майже не говорять про ситуацію, репортажів стає дедалі менше. Трапляються ще статті в інтернеті, однак чи можна їм вірити?

Богдан, як йому здавалося, був готовим. Усвідомлював ризики, пов’язані з незаконним проникненням на закриту територію, та чітко знав, що йому там потрібно. До села Чахлик він прибув уранці, з великим наплічником за спиною, непогано споряджений. Це село — останній населений пункт перед Сектором.

Чахлик застиг у нерухомості. Відчувався не як у дитинстві. Ні вітру, ні гавкання собак, тиша була майже матеріальною. Забивала вуха, як вата. 
Богдан раптом спіймав себе на тому, що навіть дихати намагається тихіше, щоб не порушувати цього мертвого спокою. Власний голос чи кашель міг би змусити повітря тріснути, як скло. 

І хто ще міг залишатися в Чахлику? Хіба що такі люди, як Микола, його провідник.

Хлопець стояв на автобусній зупинці та роззирався. Його щось непокоїло, лоскотало від попереку і до шиї. Богдан уже хотів було дістати телефон, щоб набрати Миколу, як тут збоку з’явилася фіолетова «шістка». Звук її двигуна пролунав у вух різко, без попередження, аж  Богдана трохи пересмикнуло. 

Провідник під'їхав до зупинки, пригальмував. Чоловік років п’ятдесяти, усміхаючись, визирнув з вікна і запитав:

— Ти Богдан, козаче?

— А ви Микола?

— По ситуації, — віджартувався він. — По тобі видно, хто ти, не придурюйся.
Провідник потиснув Богданові руку, відчинив задні дверцята.

— Сідай. Розкажу, покажу всьо. Ранець лиш зніми, бо не влізеш з ним.
Хлопець кивнув. Стягнув наплічник, протиснувся на пасажирське місце. Через високий зріст це  вдалося не одразу.

Микола обіцяв усе організувати. Домовилися без передоплати — тверда валюта на руки, готівкою. Довіри цей чоловік не викликав, але він був єдиним, хто виявився справжнім в інтернеті. До того ж Богдан знайшов про нього кілька відгуків на анонімному форумі любителів екстремального відпочинку.

Хоча хлопець приїхав сюди точно не в пошуку нових емоцій. Річ була геть в іншому.

— Сьогодні ввечері я пройду?

— Або під вечір, або вже потім — після одинадцятої. Зараз приїдемо додому, ти помиєшся, поїси, я тебе проінструктую. Розрахуєшся. Всьо включено, як то кажуть!

— Добре.

До тієї суми, яку назвав Микола, входило усе: і обід, і душ, і консультації... Петляючи сільськими вуличками, чоловік весь час балакав. Анекдоти розповідав, кумедні, на його думку, випадки з іншими «туристами». Хтось загубив усі свої речі, а інший — перелякався й розплакався, коли почув у лісі бекання кози.

Богдан слухав мовчки, кивав. Він ледь стримувався, щоб не виблювати прямо тут, у салоні, адже морська хвороба, на яку він страждав ще з дитинства, нікуди не поділася. Вирішила скрутити хлопця тут і зараз. Примусила ногами впертися у дно автомобіля, щоб відчути бодай якусь опору. Він зблід, спохмурнів. Стискаючи дверну ручку старої «шістки», спробував зосередився на віддаленому краєвиді. Відкрите поле зовсім випалене. Воно зливається з такою ж чорною лісосмугою. А за нею вже Сектор.

На той час довкола забороненої території ще не звели кам’яного муру з колючим дротом. Станеться це трохи пізніше.

— Ну й чого розкис? — поцікавився Микола, коли побачив, як Богдан сполотнів. — Пізно лапками дриґати. Раз ти вже до мене потрапив, то хоч пий «Боржомі», хоч не пий… На тебе чекають пригоди!

— Усе гаразд. Просто нудить. Минеться, — понуро відповів Богдан, не відриваючи погляду від непроникної стіни чорних дерев. Величезних, які розділяли два світи, одним своїм виглядом натякаючи на те, що далі лізти не треба.

— Ну ти тримайся, козаче. Майже приїхали, майже...

Микола тішився недаремно. Сьогодні, якщо все складеться добре, до Сектору вдасться провести одразу чотирьох. Богдан приїхав першим. Зовсім нескладно нагодувати цього міського типа, прийняти у себе, дати кілька банальних порад. Тим паче — за такі бабки. А за свої послуги Микола брав багато, і сам це розумів.

З іншого боку — до Сектору він насправді виводить кожного, з ким домовляється. Обману немає. Іноді він собі пояснював, що «заламування» ціни відлякує нерозумних і слабких. Тих, що в першу ж годину свого перебування по той бік блокпостів здохнуть. Таких не дуже й шкода.
Богдан був легкою поживою в очах хитрого селянина. Носатий, незграбний. Він же навіть не розуміє, куди й для чого приїхав. Ет, молоде й дурне...
Коли Богдан заплющив очі, стало трохи легше. Микола зменшив швидкість, повертав плавніше. Так і їхали.

Село Чахлик поступово вмирало. Більшість людей давно виїхали, домівки пустували, а ґрунтова дорога перетворювалася на багнюку. І хоча до Сектору було ще кілометрів п’ять, Чахлик уже гнітив. Тиснув на голову й на шлунок.

Річ у тім, що спорожнілий обласний центр, прилеглі до нього села та колись мальовниче містечко Прут приваблювали досить специфічних людей. Покинуті квартири та будинки, магазини й підприємства, автомобілі, побутова техніка — всього було багато, все було доступним. На перший погляд. 

Багато мародерів та авантюристів назад не поверталися. Їх не відлякували моторошні чутки  й теревені жителів області. Не відлякували також кримінальний та адміністративний кодекси. Жадоба і бажання нажитися завжди перемагали.

Реальних очевидців подій, що відбулися у місті Шевченко та його околицях, залишилося мало. Спершу вони активно давали інтерв’ю, з’являлися в різних телевізійних програмах, їхні дивні історії друкували багато часописів. А потім ці люди зникали — і більше ніхто нічого не розповідав.

На початку зими частину області ізолювали. Встановили блокпости, контрольні пункти. Війна щойно закінчилася — Україна тільки приходила до тями. Серед цієї жахливої кризи та мороку легко було загубитися. Можливо, тому влада поки й відкладала ґрунтовне вивчення території, де стався Спалах...