Розділ 12. Ілюзія свободи

Кабінет слідчого у Головному управлінні поліції Житомира був залитий яскравим, рівним світлом люмінесцентних ламп. Для очей Марти, які все життя звикали до напівтемряви бараків, тьмяного мерехтіння гасових каганців і кіптяви свічок, це світло здавалося майже хірургічним. Воно не залишало місця для тіней, воно висвітлювало кожен куточок кімнати, кожну деталь цього нового, неймовірного світу.

Вона сиділа в глибокому шкіряному кріслі для відвідувачів. Воно було таким м'яким, що здавалося, ніби вона провалюється в хмару. Хтось із дільничних приніс їй величезний, теплий вовняний плед у червону клітинку, і зараз Марта була щільно загорнута в нього по самісіньке підборіддя. Під вікном тихо, затишно шипів гарячий чавунний радіатор опалення. Це було тепло, заради якого не треба було рубати дрова до кривавих мозолів, не треба було роздмухувати горно чи ковтати їдкий дим. Воно просто було тут, дароване невидимими машинами.

За великим пластиковим вікном жило місто. Марта не могла відірвати погляду від цього видовища. Десь там, внизу, по мокрому від зимового дощу асфальту вулиці Київської їздили машини, залишаючи за собою шлейфи червоних і білих вогнів. Вона чула приглушений склопакетами гуркіт трамвая, бачила неонові вивіски цілодобових аптек і магазинів, що відбивалися в калюжах кольоровими плямами. Гнилий Світ пульсував енергією. Він не був зруйнований гнівом Господнім. Він був живим, галасливим, метушливим і абсолютно, беззаперечно прекрасним.

Анни поруч не було. І це був не привід для тривоги, а найбільша перемога Марти.

Щойно патрульна машина доставила їх до відділку, поліцейські миттєво викликали дві бригади швидкої допомоги. Лікарі — чоловіки і жінки в чистих яскравих формах, які пахли спиртом і ліками, а не глеєм і перегаром, — обережно поклали Анну на каталку. Вони підключили до її тонкої, посинілої вени крапельницю, накрили спеціальною термоковдрою із фольги. 
— Вона буде жити? А дитина? — Марта вчепилася в рукав лікаря, коли Анну вантажили в жовтий реанімобіль. 

— Не хвилюйтеся, дівчино, — лікар м'яко, але впевнено відчепив її пальці. 

— Ми веземо її в обласний перинатальний центр. Там найкраще обладнання. З нею і малюком усе буде добре. Вона в надійних руках.

В надійних руках. Марта повторювала цю фразу про себе, як нову молитву. Вони вирвали Анну з лап Ігната. Вони врятували дитину від безіменної могили на Північному Схилі. Вони перемогли.

Марта зробила глибокий вдих. На столі перед нею стояла велика керамічна чашка з кавою. Марта ніколи раніше не куштувала цього напою. Він був гарячим, гірким, але з додаванням великої кількості цукру і молока здавався їй амброзією. Вона обхопила чашку обома руками, відчуваючи, як тепло проникає крізь шкіру просто в кров.

По той бік широкого, заваленого теками столу сидів слідчий. Майор поліції Коваленко. Це був чоловік років сорока, з розумними, трохи втомленими карими очима і легкою сивиною на скронях. Його сорочка була ідеально випрасувана, на плечах виблискували зірки погонів. Він не мав бороди. Він не говорив загадками. Він слухав. Слухав так уважно, як ніхто і ніколи не слухав "суху гілку" в Долині.

Марта говорила вже більше двох годин. Слова лилися з неї нестримним, гарячим потоком. Броня, яку вона носила роками, розсипалася на порох у цьому світлому, безпечному кабінеті.

Вона розповіла про все. Про ранкові дзвони і молитви Духу Істини. Про жіночий і чоловічий бараки. Про те, як дванадцятирічних дівчаток віддавали дядькам і братам для "Злиття Крові". Її голос тремтів, коли вона описувала Північний Схил і ті безформні, понівечені генетичними мутаціями згортки, які Брати Землі закопували в кам'янисті траншеї. Вона розповіла про покарання Анни, про тестування меж терпіння, про нескінченний, паралізуючий страх. Вона навіть зізналася у вбивстві Сави — Наглядача, який намагався їх зґвалтувати на межі лісу.

Вона чекала, що після зізнання у вбивстві на неї надінуть кайдани. Але майор Коваленко лише міцно стиснув щелепи і швидко занотував щось у своєму блокноті.

— Ви діяли в стані крайньої необхідності та необхідної оборони, Марто, — його голос був глибоким і сповненим співчуття. Він відклав ручку і подивився їй прямо в очі. 

— Те, що ви описуєте... Це не просто секта. Це масштабний злочин проти людяності. Незаконне позбавлення волі, серійні зґвалтування, інцест, вбивства новонароджених... Це якесь середньовіччя в центрі Європи. Я обіцяю вам, що ми не залишимо від цієї Долини каменя на камені.

Марта дивилася на нього, і сльози знову і знову котилися по її вмитих, чистих щоках (їй дозволили вмитися теплою водою з милом у вбиральні відділку — ще одне диво Гнилого Світу).

— Ви повинні розуміти, Марто, — майор нахилився вперед, спираючись ліктями на стіл. 

— Ви зробили неможливе. Ви перейшли той паркан, який ніхто не мав перейти. За вашими свідченнями, там працює серйозна система охорони. Камери, дріт-єгоза. Батько Ілля, як ви його називаєте, явно має спільників ззовні. Але тепер, коли ми знаємо координати... Я вже доповів керівництву. За півгодини тут буде спецпідрозділ КОРД. Ми піднімемо вертольоти. Ми оточимо периметр. Ніхто з Наглядачів не втече. І ваш Батько Ілля сяде на довічне.

Ці слова були музикою. Вони були найкращим, що Марта чула за все своє життя. Усе було не дарма. Кожна крижана крапля в річці, кожна мозоля, кожна ніч у страху — усе це окупилося.

Вона відкинулася на спинку крісла, заплющила очі і дозволила собі остаточно розслабитися. Вона вижила. Система була зламана. Вона уявила, як броньовані машини цього чудового, сильного світу вриваються в Долину. Як Ігната, з його садистичним ременем, кидають обличчям у багнюку. Як Мати Агата верещить, коли на її руки одягають наручники. Як полум'я Оновлення Крові гасять пожежні машини.

— Дякую вам... — прошепотіла Марта, відкриваючи очі. 

— Ви не уявляєте, що ви робите. Ви даруєте нам життя.

— Це наша робота, Марто, — тепло посміхнувся майор Коваленко. Він простягнувся і взяв зі столу паперову серветку, простягнувши її дівчині.