Розділ 11. Асфальт

Пробудження в старій браконьєрській землянці не було схожим на повернення до життя. Це було болісне, повільне спливання з чорної, липкої безодні, де не існувало ні часу, ні простору.

Першим, що відчула Марта, був запах. Пахло сирою землею, старим, зотлілим листям і чимось металевим — запахом власної крові на роздертих руках. Вона розплющила очі. Крізь провалену частину даху землянки пробивалося тьмяне, сіре світло. Був день. Вони проспали всю ніч і, можливо, половину ранку.

Її тіло нагадувало суцільний шматок застиглого свинцю. Кожен суглоб нив тупим, виснажливим болем. Марта спробувала поворухнути пальцями ніг і відчула гостре поколювання — кровообіг відновлювався, але обмороження було дуже близько. Вона обережно підвелася на ліктях, відкидаючи цупкий брезент.

Анна лежала поруч, згорнувшись у позу ембріона, інстинктивно захищаючи свій величезний живіт. Її дихання було слабким, але рівним. Блідість обличчя вже не мала того страшного, мертвотного синюшного відтінку, який лякав Марту вночі. Сухий одяг і залишки їхнього спільного тепла зробили свою справу.

— Анно, — Марта торкнулася її плеча. Голос прозвучав як каркання старої ворони — горло пересохло так, що боляче було ковтати. 
— Прокидайся. Нам треба йти.

Анна застогнала і повільно розплющила очі. Вони були затуманеними, повними болю і дезорієнтації. Кілька секунд вона безтямно дивилася на земляні стіни, вкриті корінням, намагаючись зрозуміти, де знаходиться. А потім пам'ять вдарила по ній. Північний Схил. Сава. Крижана вода. Паркан.

Вона різко сіла, хапаючись за горло, де все ще виднівся багряний слід від мотузки з хліва.

— Ми перейшли... — прошепотіла вона, не вірячи власним словам. 

— Паркан лишився позаду.

— Так. Але ми все ще в лісі, — Марта почала методично збирати їхні мізерні речі. Їхній вчорашній мокрий одяг, кинутий у кутку, замерз і перетворився на безформні льодяні брили. Довелося вдягати його наново, ламаючи лід і здригаючись від дотику мерзлої тканини до шкіри.

Вони доїли останні крихти прісного хліба і зжували кілька шматочків сухого, несмачного сала. Їжа впала в порожні шлунки важким каменем, але дала той мінімум калорій, який був необхідний, щоб просто переставляти ноги.

Марта дістала компас. Стрілка, як і завжди, вперто вказувала на північ.

Коли вони вибралися з землянки, ліс зустрів їх тишею і легким, колючим снігом, який почав сіятися з низького неба. Але це був інший ліс. Марта відчула це майже одразу. Дерева тут росли рідше, між ними було більше світла. Підлісок не був таким диким і непрохідним.

Вони йшли вже понад три години, ледве переставляючи важкі, стерті до кривавих мозолів ноги. Анна спиралася на Марту, її дихання було свистячим і уривчастим.

Раптом Марта зупинилася, її очі звузилися.

На білому тлі замерзлого моху лежало щось, що абсолютно не вписувалося в картину дикої природи. Вона підійшла ближче і нахилилася.

Це була розчавлена, брудна металева банка. На ній ще збереглися залишки яскраво-синьої і сріблястої фарби. Для Анни це був би просто шматок незрозумілого сміття, але Марта, яка вже тримала в руках червоний пластик і бачила камери спостереження, зрозуміла його справжню суть.

Вона підняла бляшанку. Вона була неймовірно легкою. Легшою за дерево, але це був метал. Такого в кузні Долини не робили. На боці банки виднілися ідеально рівні, надруковані букви і цифри.

— Марто, що це? — боязко запитала Анна, зупиняючись поруч.

— Це сліди людей, — у голосі Марти забриніла нотка тріумфу. — Справжніх людей. Не з нашої Долини. Ми близько, Анно.

Захопивши знахідку з собою як доказ своєї правоти, вона пришвидшила крок, наскільки це було можливо.

Ще через півгодини простір змінився остаточно. Дерева розступилися, утворивши широку просіку, по якій тяглася лінія високих стовпів із натягнутими між ними товстими чорними проводами. Електропередачі. Долина жила при світлі гасових ламп і воскових свічок. Ці дроти, що гули від вітру десь високо вгорі, здавалися Марті артеріями цього нового, незвіданого світу.

Але найголовнішим був звук.

Він з'явився поступово. Спочатку це був низький, вібруючий гул, який зливався з шумом вітру в кронах дерев. Але чим далі вони йшли на північ, тим рівнішим і безперервним він ставав. Це не був рев гірської річки чи тріск падаючого дерева. Звук був механічним, густим і постійним.

— Ти чуєш? — запитала Марта, не обертаючись.

— Це... це земля стогне? — Анна з жахом подивилася під ноги, згадуючи казки старійшин про те, як Гнилий Світ продовжує руйнуватися під гнівом Господнім.

— Це не земля, — Марта відчула, як адреналін змиває втому. — Це те, куди ми йшли.

Ліс несподівано різко обірвався. Вони вийшли на крутий, штучно насипаний земляний схил, порослий сухою, жорсткою травою. Марта схопила Анну за руку, і вони разом, ковзаючи і спотикаючись, почали підніматися на цей насип.

Коли вони подолали останній метр і вийшли на рівну поверхню, у Марти перехопило подих. Здавалося, повітря раптом стало іншим — воно пахло чимось гострим, хімічним, пилом і нагрітим каменем, хоча навколо був мороз.

Перед ними, розрізаючи ландшафт на дві частини, простягалася ідеально рівна, неймовірно широка сіра стрічка. Вона йшла від горизонту до горизонту.

Марта обережно ступила на неї. Вона очікувала відчути під черевиками глей, бруд, слизьке каміння або гравій. Але поверхня була твердою, як скеля, але позбавленою будь-яких нерівностей. Вона мала однорідну, пористу текстуру чорно-сірого кольору, на якій були нанесені яскраві білі лінії — абсолютно прямі, безкінечні.

Це був асфальт. Траса Н-09. Та сама товста червона лінія з мапи Батька Іллі.

Марта опустилася на коліна прямо посеред дороги. Вона торкнулася асфальту голими, вкритими шрамами і засохлою кров'ю руками. Долина вчила їх, що світ зруйнований, що все за горами перетворилося на радіоактивний попіл і руїни. Але ця дорога... вона була досконалою. На її будівництво потрібні були машини розміром з їхній Молитовний Дім, знання, технології і тисячі вільних людей.