Розділ 10. Межа

Пробудження не принесло полегшення. Воно прийшло як повільне, болісне усвідомлення власного тіла, кожна клітина якого кричала від переохолодження.

Марта розплющила очі і спочатку побачила лише брудно-сіре полотно. Це був брезент, вкритий зсередини товстим шаром інею від їхнього власного дихання. Вони пережили ніч. Але ціна цього виживання стала зрозумілою щойно Марта спробувала поворухнутися. Її суглоби закам'яніли, наче в механізмі, в якому намертво застигло мастило. М'язи відгукнулися гострим, пекучим болем, що прошив спину і ноги.

Вона обережно, міліметр за міліметром, відсторонилася від Анни. Подруга дихала рівно, але її шкіра була лякаюче блідою, з синюватим відтінком на скронях та вилицях. Під брезентом було неймовірно тісно і душно, пахло хворим, лихоманковим потом.

Марта відкинула край брезенту. У вічі вдарило тьмяне, холодне світло зимового ранку. Ліс навколо них стояв нерухомий, мовчазний і абсолютно білий. За ніч температура впала ще нижче, і густий туман, що піднявся від річки, осів на кожній гілці, на кожній хвоїні пухнастою, іскристою памороззю.

Справжнє пекло почалося, коли їм довелося вдягати свій вчорашній одяг. Їхні суконні жакети та спідниці, які Марта вчора розвісила на нижніх гілках ялини, перетворилися на шматки листового заліза. Вони замерзли в тих позах, у яких їх поклали.

— Вставай, Анно, — прохрипіла Марта. Її голос нагадував шелест сухого листя. У горлі пересохло так, що кожен звук дряпав гортань.

Анна розплющила очі. У них не було ні розуміння, ні волі. Тільки безмежна, тваринна втома.

— Не можу... Марто, залиш мене, — її губи ледь ворушилися. 
— Я хочу спати. Мені так тепло зараз...

— Тобі здається. Це смерть з тобою грається, — Марта грубо схопила її за плечі і витягла з-під рятівного кокона сухих мішків та брезенту на морозне повітря.

Анна закричала, коли крижаний вітер торкнувся її розпареного тіла в тонкій білизні. Цей крик розбудив її остаточно. Марта почала натягувати на подругу її замерзлу сукню. Тканина не згиналася. Їм доводилося ламати її, хрустячи льодом, щоб просунути руки в рукави. Це була тортура. Коли жорсткий, обмерзлий комір торкнувся шиї Анни, вона заридала вголос, але Марта не звертала уваги. Вона діяла методично і жорстоко, знаючи, що жалість зараз означає смерть для них обох.

Свої речі Марта натягнула з таким самим скреготом. Її закривавлені, збиті в річці пальці ледве справлялися з ґудзиками, які вона розірвала вчора. Одяг обпікав холодом, витягуючи останні крихти тепла. Їх врятували лише сухі вовняні шкарпетки, які Марта завбачливо зберегла. Черевики, хоч і тверді як камінь, все ж налізли на ноги.

Сніданок складався з половини промерзлого прісного коржа. Вони розмочували його в роті, розтираючи яснами, змішуючи зі слиною і гірким смаком відчаю. Замість води вони ковтали сніг, зчищений з гілок ялини, від якого миттєво ломило зуби.

Коли вони нарешті рушили, сонце — бліда, розмита пляма крізь товщу хмар — ледь піднялося над горизонтом. Марта йшла попереду. Вона дістала компас і вирівняла курс. Тільки на північ.

Рух зігрівав. Приблизно за годину їхній замерзлий одяг трохи відтанув від тепла тіл, став важким і вологим, але принаймні перестав бути льодяним панциром.

Ліс змінювався. Старі, покручені вітрами сосни, які росли на схилах навколо Долини, поступилися місцем високим, струнким ялинам, що стояли щільними, непроникними рядами. Земля стала рівнішою, але з'явилася нова перешкода — густий підлісок із колючих чагарників, через які доводилося буквально продиратися, залишаючи на гілках клапті сірої вовни та краплі крові з подряпаних щік.

Анна йшла мовчки. Її ресурс був вичерпаний. Вона пересувала ноги лише завдяки якомусь тваринному автоматизму. Її живіт, величезний і неприродний на її виснаженому тілі, хилився вперед, змінюючи центр ваги. Вона постійно спотикалася, хапалася руками за стовбури дерев, важко, зі свистом втягуючи крижане повітря. Марта забрала в неї другий мішок, повісивши обидва рюкзаки на свої плечі. Тепер вона нагадувала в'ючного мула, але її це не хвилювало. У неї була мета. Вона бачила мапу. Там, на півночі, є червона лінія.

Пройшло близько шести годин безперервного, виснажливого маршу. Долина, Наглядачі, труп Сави, крижана річка — все це здавалося далеким, сюрреалістичним сном. Реальністю був лише компас у руці Марти, червона стрілка якого вперто вела їх уперед, та нескінченні стовбури дерев, що зливалися в одну суцільну сіру масу.

Раптом ліс почав світлішати.

Це була не просто галявина. Стовбури дерев ставали рідшими, а густа тінь, що покривала їх весь день, почала розсіюватися. Між кронами з'явилося багато вільного неба.

— Марто... — прохрипіла Анна, хапаючись за її лікоть. 

— Ми вийшли? Це... кінець лісу?

Марта зупинилася, примружившись. Її серце раптом забилося швидше. Згідно з мапою, від їхньої Долини до траси було щонайменше тридцять кілометрів. Вони не могли пройти таку відстань за неповний день по перетятій місцевості. Ліс не міг закінчитися так швидко.

Вона зробила ще кілька десятків кроків уперед, відсуваючи гілки останнього густого чагарнику, і завмерла, наче врізавшись у невидиму стіну.

Мішок, який вона тримала в руці, з глухим стукотом випав на мерзлу землю.

Ліс не закінчився. Його жорстоко, ідеально рівно зрізали.

Перед ними простягалася просіка. Це була смуга абсолютно голої, переораної і вирівняної землі завширшки близько тридцяти метрів, що йшла ліворуч і праворуч настільки далеко, наскільки сягало око, гублячись у тумані. Вона нагадувала гігантський шрам, залишений на тілі природи якоюсь неймовірно потужною силою. На цій смузі не було жодного куща, жодного дерева, жодного пенька. Лише гола, мерзла глина.

Але шокувала не сама просіка. Шокувало те, що стояло посеред неї.

Це був паркан.

Але не такий паркан, з якими Марта стикалася у своєму житті. У Долині будували огорожі з грубих, неотесаних дерев'яних колів, загострених зверху, або складали каміння одне на одне.