Розділ 9. Чорний ліс

Темрява проковтнула їх немов велетенська, жадібна паща. Завіса, якою Батько Ілля лякав їх із самого малечку, виявилася не стіною вогню чи безоднею з демонами, а нескінченним, первісним лісом, де кожне дерево дихало віковічним, глухим спокоєм.

Вони йшли наосліп. Місячне світло, яке ще сяк-так пробивалося крізь хмари над голою Долиною, тут, під густим, переплетеним склепінням гігантських сосен та ялин, зникало повністю. Світ звузився до відстані витягнутої руки. Марта йшла першою, виставивши перед собою ліву руку, щоб не розбити обличчя об невидимі стовбури, а правою міцно стискала компас, час від часу зупиняючись і намагаючись розгледіти тьмяне світіння червоної стрілки.

Її руки досі були липкими від крові Сави. На лютому морозі кров швидко густішала, стягуючи шкіру на пальцях, перетворюючись на чорну, лускату кірку. Вона відчувала цей металевий, іржавий запах із кожним вдихом. Він перебивав навіть гострий аромат хвої та прілого листя. Але, як не дивно, цей запах не викликав у неї нудоти. Він діяв як нашатирний спирт, прочищаючи мозок. Вона вбила Наглядача. Шляху назад більше не існувало в принципі. Якщо їх спіймають, смерть Анни від рук Ігната здасться милосердям порівняно з тим, що зроблять із нею, «сухою гілкою», яка підняла зброю на Брата.

Анна йшла слідом, тримаючись за край Мартиного грубого суконного жакета. Вона дихала важко, з надривом. Брезентовий мішок, хоч і наповнений лише мізерними припасами, тягнув її плечі до землі. Її живіт, великий і твердий, заважав тримати рівновагу на нерівному ґрунті. Під ногами постійно траплялося слизьке, мокре коріння, приховане під шаром мертвої глиці, трухляві, повалені вітром стовбури, які доводилося перелазити, і глибокі, невидимі в темряві ями, в які вони раз у раз провалювалися по коліна.

— Марто... — почувся ззаду жалібний, здавлений шепіт Анни після чергового падіння. Вона важко опустилася на мох, не маючи сил піднятися. 
— Я не бачу... куди ступати. Мої ноги... вони наче дерев'яні.

Марта зупинилася і повернулася до подруги. Навколо стояла така тиша, що було чути, як десь високо в кронах дерев вітер трепає сухі гілки. Вона опустилася на коліна поруч з Анною.

— Давай сюди руку, — скомандувала Марта тихим, але безапеляційним тоном.

Вона намацала крижані пальці Анни і міцно їх стиснула. Їм не можна було зупинятися. Закони фізики і фізіології зараз були їхніми найлютішими ворогами. Якщо вони сядуть відпочити в цьому промерзлому лісі, спітнілі від важкого підйому, мороз миттєво скує їхні тіла. Вони просто заснуть і ніколи не прокинуться.

— Слухай мене уважно, Анно. Ти бачила мапу. Ти бачила червону лінію. Там, куди вказує ця стрілка, є асфальт. Там є будинки, в яких тепло. Там немає Ігната. Немає Молитовного Дому.

— Але там... у темряві... — Анна боязко озирнулася на непроглядну чорноту хащі. У її голові все ще жили страхи, вживлені проповідями. 

— Звірі. Вовки.

— Вовк уб'є тебе швидко, — жорстко відповіла Марта. — Він просто хоче їсти. Він не буде змушувати тебе народжувати мутантів і не буде бити ременем за те, що ти не так на нього подивилася. Люди страшніші за вовків. Піднімайся.

Вона потягнула Анну на себе, змушуючи її встати.

Вони йшли цілу вічність. Кожна година розтягувалася на добу. М'язи Марти, звиклі до важкої, але монотонної праці на городах, горіли від специфічного навантаження — постійного балансування, підйомів і спусків ярами. Вона відчувала, як її власні черевики, натерті глеєм, почали кривавити п'яти, але ігнорувала цей біль, заганяючи його в найдальший куточок свідомості. Вона стала механізмом. Машиною для виживання. Крок, перевірка компаса, знову крок.

Десь посеред ночі рельєф почав змінюватися. Гористі, кам'янисті схили поступово переходили у рівнину, але ця рівнина виявилася ще підступнішою. Це було справжнє дике Полісся, його давня, неторкана частина. Земля стала м'якшою, пружинистою. Під шаром мерзлого моху ховалися підступні болота, які навіть у такий холод не промерзали до дна. Кілька разів черевик Марти провалювався в крижану, чорну жижу вище щиколотки, і вона з жахом висмикувала ногу, відчуваючи, як мороз миттєво хапається за мокру тканину шкарпеток.

Ближче до ранку температура впала ще нижче. Дерева навколо почали потріскувати від морозу. Цей звук, схожий на пістолетні постріли, змушував Анну щоразу здригатися і втягувати голову в плечі.

Коли східна частина неба, яку ледь було видно крізь переплетення гілок, почала наливатися тьмяним, сірим, мертвим світлом першого світанку, Марта нарешті дозволила їм зупинитися.

Вони знайшли велике, вивернуте з корінням дерево, коріння якого утворило природну печеру, захищену від пронизливого північного вітру. Марта зняла свій мішок, потім обережно допомогла Анні скинути її ношу. Дівчина миттєво осіла на землю, притулившись спиною до мерзлого ґрунту. Її обличчя в сірому ранковому світлі виглядало жахливо: губи посиніли, під очима залягли чорні тіні, а шкіра стала майже прозорою, як у мерця.

Марта швидко розв'язала мішок. Вона дістала один із твердих, як камінь, коржів прісного хліба і відламала половину. Це вимагало чималих зусиль — хліб замерз. Вона простягнула шматок Анні.

— Їж. Треба розсмоктувати повільно.

Анна взяла хліб тремтячими пальцями, піднесла до рота, але її зуби вибивали такий дріб, що вона не могла відкусити.

Марта сіла поруч, впритул, притискаючись своїм тілом до тіла Анни, щоб передати хоч краплю свого тепла. Вона розтерла свої замерзлі, все ще вимазані засохлою кров'ю руки, а потім почала інтенсивно розтирати плечі і спину подруги.

— Ми пережили ніч, — тихо сказала Марта, дивлячись у сіру млу попереду. 

— Ми живі.

Анна ледь помітно кивнула, продовжуючи стискати шматок хліба. Дитина в її животі, мабуть, теж відчувала небезпеку і стрес — живіт періодично брався твердим, болючим тонусом, змушуючи дівчину тихо постогнувати.

Але їхній короткий перепочинок був розбитий на друзки раніше, ніж вони встигли проковтнути бодай крихту.