Розділ 7. Кров та Глей

Листопад прийшов у Долину не з першим чистим снігом, а з нескінченними, сірими, крижаними дощами. Вода лилася з низького, важкого неба монотонним потоком, перетворюючи землю між бараками на суцільне, непрохідне місиво. Цей бруд тут називали глеєм. Він був густим, липким, як смола, і мав мертвотний, жовтувато-сірий колір. Глей засмоктував підбиті цвяхами черевики, налипав на поділ довгих вовняних спідниць кілограмовими гирями, витягував з людей останні сили.

Для Марти кожен крок тепер був випробуванням не лише фізичним, а й психологічним. Її життя розділилося на дві паралельні реальності, які не мали права перетнутися, інакше це означало б смерть.

У першій реальності, на світлі тьмяних ліхтарів і під наглядом Матері Агати, вона залишалася ідеальною «сухою гілкою». Вона навчилася горбитися ще сильніше, її обличчя набуло маски тупої, абсолютної покірності. Вона не піднімала очей вище брудних колін тих, хто стояв поруч. Вона стала ще більш невидимою. Ніхто не помічав тінь, яка мовчки виносила помийні відра, чистила казани від пригорілої каші і годинами стояла на колінах, вимиваючи глей з дощок у коридорах.

Але в другій реальності, яка наставала з приходом глибокої ночі, Марта ставала хижаком. Хижаком, загнаним у кут, чий розум працював із холодною, хірургічною точністю.

До свята Оновлення Крові залишалося рівно сім днів. Сім днів до того моменту, як велике вогнище освітить Долину, і Пророк почне роздавати «очищені» посудини новим господарям.

Підготовка до втечі була повільною і неймовірно виснажливою агонією. У Громаді не було приватного простору, не було особистих речей. Кожен шматок хліба був порахований, кожен ніж в кузні мав своє місце. Красти тут означало грати в російську рулетку щомиті.

Марта запам'ятала той день, коли вона вкрала найважливіше — зброю.

Її відправили на задній двір великої кухні допомагати старій Сестрі Пелагеї. Привезли три туші забитих овець для святкування. Повітря було густим від запаху сирого м'яса, крові та розрубаних кісток. Пелагея, сліпа на одне око жінка з руками, товстими, як колоди, вправно розчленовувала туші великим, важким ножем із руків'ям, зробленим з оленячого рогу. Цей ніж був старим, лезо було сточеним від багаторічного гостріння, але воно залишалося смертоносним.

Марта згрібала нутрощі у великі дерев'яні цебри для свиней. Її руки по лікті були в овечій крові. Вона скоса, крізь завісу брудного волосся, що вибилося з-під хустки, спостерігала за Пелагеєю.

Раптом з боку кухні почувся гуркіт — хтось із молодих послушниць перекинув казан з окропом. Пролунав зойк. Пелагея, вилаявшись крізь зуби, з розмаху встромила ніж у дерев'яну колоду для рубки м'яса і важко пошкандибала до дверей, щоб навести лад.

У Марти було не більше десяти секунд.

Вона не думала. Тіло спрацювало на інстинктах, відточених ночами страху. Вона кинулася до колоди. Її слизькі від крові пальці обхопили руків'я з оленячого рогу. Вона рвонула ніж на себе. Лезо вийшло з дерева з тихим, в'язким звуком. Довжиною з її передпліччя, важке, прохолодне.

Куди його сховати? Одяг жінок був мішкуватим, але важкий ніж миттєво б випав під час ходьби. Марта різко підняла поділ своєї багатошарової спідниці і засунула лезо в глибоку кишеню нижньої, лляної сорочки, притискаючи руків'я безпосередньо до стегна. Ніж був крижаним.

Коли Пелагея повернулася за хвилину, важко дихаючи, Марта вже стояла біля цебра з нутрощами, методично перебираючи кишки.

— Де він? — прохрипіла стара, обмацуючи порожню колоду своїми товстими пальцями. 
— Куди подівся тесак?

Марта відчула, як холодний піт струменем побіг по її спині. Серце билося так, ніби хотіло проламати ребра. Одне слово Пелагеї, один обшук — і Марту відправлять на дибу в підвал.

— Я... я не бачила, Сестро Пелагеє, — прошепотіла Марта, зробивши свій голос максимально тремтячим і покірним. Вона опустила голову ще нижче. 

— Може, Брат Лука забирав його для гостріння? Він проходив тут хвилину тому...

Брат Лука, німий коваль, справді забирав інструменти вранці. Це була брехня, зіткана з відчаю, але вона спрацювала. Пелагея сплюнула на землю, бурмочучи прокльони на адресу недбайливих чоловіків, і пішла до кузні розбиратися.

Той день Марта допрацювала до кінця, відчуваючи холодну сталь на своєму стегні. Кожен крок віддавався болем — лезо кілька разів різонуло її власну шкіру крізь тонку тканину, коли вона нахилялася, але вона навіть не скривилася. Тієї ночі вона вислизнула з барака, проповзла в багнюці під вікнами чоловічої половини, щоб оминути патруль, і віднесла ніж до їхньої схованки.

Схованка знаходилася біля самої межі поселення, там, де вирубаний ліс зустрічався з глухою стіною чорних, вікових сосен. Там стояв мертвий, розколотий блискавкою навпіл дуб. Його коріння утворило глибоку, суху порожнину. Саме туди дівчата складали свої скарби.

А Анна... Анна вела свою власну, не менш страшну війну.

Вона була ізольована у старому хліві, смердючому і дірявому. За правилами "очищення", їй давали лише половину пайки — черству шкоринку і трохи води. Вона худла на очах, її обличчя стало схожим на обтягнутий пергаментом череп, але живіт... живіт неухильно ріс, забираючи в неї останні життєві сили. Під чорною ганчіркою, що приховувала обрізане волосся, її очі стали величезними і запалими.

Але ізоляція дала їй доступ до того, чого не мала Марта. До комори біля скотного двору. Анна стала крадійкою екстракласу. Пересуваючись хлівом, як привид, вона навчилася витягати цвяхи з дощок так, щоб ті не скрипіли, і проникати в прибудову Наглядачів.

Вони зустрічалися раз на кілька днів, глупої ночі, коли патрулі ховалися від дощу під дашками.

Тієї ночі, за п'ять днів до свята, Марта прослизнула в хлів. Анна сиділа на соломі, загорнувшись у мішковину. Її морозило.

— Я принесла сир. І половину вареної картоплини, — Марта дістала з-за пазухи загорнуті в ганчірку крихти і простягнула подрузі.

Анна накинулася на їжу з тваринною жадібністю. Вона ковтала майже не жуючи.