Розділ 5. Розколота гілка

Темрява впала на Долину не поступово, а раптово, наче хтось накинув на неї важку, вологу ковдру з чорної овечої вовни. Після цілого дня на Північному Схилі, серед безіменних кам’яних могил та розірваної плоті мутантів, Марта поверталася до поселення немов у стані сомнамбулічного трансу. Її тіло рухалося на автопілоті. Черевики, обважнілі від налиплої мерзлої глини, глухо ступали по знайомій стежці, але її розум залишався там, на полі смерті.

Вечірнє поселення зустріло її звичним, монотонним гулом. Жінки вже закінчили денну працю і розходилися по бараках. З боку великої кухні тягнуло запахом вареної капусти та прісного тіста. Десь у кузні лунко бив молот — Брати закінчували кувати залізо, поки ще залишався жар у горні. Життя Громади йшло своїм незмінним, похмурим порядком, і ніхто з цих сірих тіней, що снували в тумані, навіть не підозрював, на якому страшному фундаменті стоїть їхній «Рай».

Марта не пішла до Жіночого Барака. Їй не потрібна була їжа, хоча шлунок зводило від голоду. Їй потрібно було знайти Анну.

Після вчорашньої публічної екзекуції в Молитовному Домі Анна перестала існувати для Громади як людина. Вона стала «зачумленою». Згідно з жорстокими правилами Батька Іллі, посудину, що згрішила гординею, не могли кинути в карцер через загрозу для плоду, але її повністю ізолювали від суспільства чистих сестер. Ніхто не мав права з нею говорити, ніхто не мав права їсти з нею за одним столом. Її відправили жити і працювати туди, де було найбрудніше — до старого, напіврозваленого коров’ячого хліва на самому краю скотного двору. Туди, де утримували хворих тварин і куди скидали гній.

Марта прослизнула повз вечірній патруль Наглядачів, злившись із густою тінню від стіни столярної майстерні. Її статус «сухої гілки» і чорноробочої знову зіграв їй на руку. Вона пахла землею, потом і брудом, вона була невидимою.

Коли вона підійшла до старого хліва, вітер доніс до неї важкий, кислий запах аміаку, мокрої соломи та хворобливого дихання тварин. Двері, збиті з нерівних обаполів, трималися на одній іржавій петлі і жалібно скрипіли від найменшого подуву вітру. Марта обережно, щоб не привертати уваги патрулів, прослизнула у вузьку щілину.

Усередині панувала майже абсолютна темрява. Тільки тонкі смужки тьмяного місячного світла, що пробивалися крізь дірявий дах, розсікали густе, запорошене сінною половою повітря. Марта завмерла, прислухаючись.

З глибини хліва чулося важке, хрипке дихання старої корови, яку готували на забій. Шурхотіли миші в купах прілого сіна.

Але було ще щось. Звук, який не належав тваринам.

Це був тихий, монотонний скрип. Скрип... скрип... скрип... Наче натягувалася і терлася об дерево товста, жорстка мотузка.

Кров у жилах Марти миттєво перетворилася на лід. Інстинкт, загострений до краю за останні дві доби, підказав їй страшну розгадку цього звуку. Вона кинулася вперед, продираючись крізь темряву, спотикаючись об порожні дерев’яні відра та купи гною.

У самому кінці хліва, біля опорного стовпа, що тримав прогнилу балку перекриття, висіла тінь.

Анна.

Вона стояла на перевернутому дерев’яному кориті для водопою. Її фігура в грубій, безформній сірій сукні здавалася неприродно тонкою і крихкою на тлі масивних колод. На голові бовталася та сама чорна, ганебна ганчірка, яку Мати Агата вдягла на її понівечену голову. А навколо шиї... навколо шиї була туго затягнута груба, скручена з кінського волосу та конопель мотузка для прив’язування биків. Інший її кінець був перекинутий через товсту дубову балку.

Марта побачила, як Анна повільно, ніби в трансі, підняла ногу в брудному черевику і поставила її на самий край корита. Вона готувалася зробити останній крок у порожнечу. Вона відштовхувала опору.

— Ні!!! — крик Марти розірвав тишу хліва, налякавши тварин.

Корито глухо вдарилося об земляну підлогу, відлетівши вбік. Тіло Анни різко, з моторошним хрускотом провалилося вниз. Мотузка натягнулася струною. Дівчина судомно засмикалася, її руки інстинктивно, у тваринному пориві до життя, вчепилися в жорстку мотузку біля самого горла, намагаючись послабити зашморг. Але вага власного тіла і плоду всередині неї робила це неможливим. Її ноги відчайдушно, страшно били повітря, шукаючи опору. З горла виривався здавлений, булькаючий хрип.

Марта не пам'ятала, як подолала останні кілька метрів. Вона діяла не як людина, а як дикий звір, що захищає своє. Вона влетіла під висяче тіло Анни, з розмаху впала на коліна в липкий гній і, випроставшись на всю свою довжину, вхопила дівчину за важкі, оббиті цвяхами черевики.

Вона стиснула зуби так, що вони ледь не скришилися, і, використовуючи всю силу своїх натренованих щоденною чоловічою працею м'язів, рвонула тіло Анни вгору.

— Дихай! — прорипіла Марта, відчуваючи, як хребет тріщить від непомірного навантаження.

Тиск мотузки на шию Анни на мить послабшав. Дівчина видала страшний, свистячий звук, втягуючи повітря в розірвані легені. Але цього було недостатньо. Мотузка все ще тримала її.

— Корито! — крикнула Марта, марно намагаючись дотягнутися ногою до відкинутого шматка дерева, утримуючи вагу Анни на своїх плечах.

Її м'язи горіли вогнем, руки тремтіли. Ще кілька секунд, і вона просто впаде під цією вагою.

— Тримайся за балку! — закричала Марта. 
— Анно, чуєш мене?! Тримайся!

Анна, яка вже почала втрачати свідомість, інстинктивно відпустила шию і вчепилася здертими до крові пальцями за товсту мотузку над головою, намагаючись підтягнутися. Це дало Марті частку секунди. Вона різко відпустила ноги подруги, вихопила з кишені своєї спідниці невеликий іржавий серп для зрізання бурячиння, який забула здати інструментальнику, і, стрибнувши на корито, одним несамовитим рухом полоснула по натягнутій конопляній мотузці.

Сталь зі скреготом розірвала жорсткі волокна. Мотузка луснула з гучним ляскотом.

Вони обидві рухнули на землю. Анна впала прямо в купу прілої соломи, жорстко вдарившись плечем. Марта впала поруч, важко дихаючи, хапаючи ротом повітря, просякнуте пилом.