Розділ 4. Відкинуті

Наступний ранок почався не зі звуку дзвона. Він почався з болю.

Марта розплющила очі ще до того, як розірвалася в’язка тиша над Долиною. Її тіло, звикле до виснажливої праці, цього разу скидалося на один суцільний, пульсуючий синець. М’язи спини звело жорсткою судомою після вчорашнього дня в погребі, а під нігтями досі нила в’їдлива підвальна вогкість. Але найгострішим було відчуття на грудях. Там, під грубим полотном натільної сорочки, прямо біля серця, лежав шматочок червоного пластику. Вночі, коли температура в бараці впала до близькості замерзання води, цей чужорідний предмет здавався єдиним джерелом тепла. Він ніби жив власним життям, впікаючись у шкіру, нагадуючи про себе з кожним вдихом. Він був її найбільшим скарбом і її смертним вироком, якби його знайшли.

Дзвін ударив, вібруючи в сонячному сплетінні. Жінки навколо неї почали свій звичний, механічний рух, схожий на танок мерців. Марта підвелася, відчуваючи, як хрустять суглоби. Вона стала на коліна, склала руки і звично опустила голову, але слова ранкової молитви, які ще вчора вона хоча б подумки повторювала, сьогодні викликали лише фізичну нудоту.

«Тіло моє — глина Твоя...»

Вона ледь не скривилася від відрази. Глина. Вони всі були для Пророка лише безмовною, брудною масою, з якої він ліпив свою збочену імперію.

Коли вони вийшли на майдан перед Молитовним Домом для розподілу на роботи, туман був настільки густим, що нагадував розлите молоко. Він осідав на віях дрібними краплями, проникав під комір, заморожував дихання. Мати Агата стояла на ґанку, ніби витесана з граніту горгулья. Її очі, холодні і безжальні, ковзали по рядах жінок. Марта намагалася дихати рівно, ховаючи свій погляд, щоб не видати тієї іскри, яка запалилася в ній учора. Але, здавалося, Мати Агата мала тваринний нюх на будь-яку, навіть приховану непокору.

Її кістлявий палець повільно піднявся і вказав прямо на Марту.

— Ти. І ти, — вона вказала ще на одну жінку, старшу, з глибокими зморшками на сірому обличчі, яка давно втратила чоловіка. 
— Картопля закінчилася. Сьогодні підете на Північний Схил. Допомагатимете Братам Землі. Погода псується, земля скоро замерзне. Потрібно підготувати... місце.

Слово «місце» повисло в крижаному повітрі важким каменем. Жінки навколо Марти ледь помітно сахнулися, відступаючи на півкроку, ніби від прокажених. Північний Схил. Це було місце, про яке ніколи не говорили вголос за столом. Це була абсолютна, німа табуйована зона Долини. Земля, куди не падало сонячне проміння, де не росли дерева, а земля була схожа на суміш каменю та попелу. Там працювали "Брати Землі" — могильники. Це була остання інстанція, дно їхнього маленького пекла. Відправити туди жінку вважалося найвищою мірою приниження і ритуального покарання за невидимі гріхи.

Марта не здригнулася. Вона мовчки схилила голову, розвернулася і попрямувала за старшою жінкою в бік кордону поселення. Кожен її крок віддаляв її від центру, від Дому Благодаті, від хлівів і кухонь. Чим далі вони йшли, тим більше змінювався пейзаж. Доглянуті городи змінилися заростями колючого чагарнику, стежка стала вузькою, слизькою і кам’янистою. Сморід коров’ячого гною змінився іншим запахом. Він був слабким, але в’їдливим — запах мокрої крейди, гниючого коріння і чогось нудотно-солодкуватого, від чого зводило шлунок.

Вони йшли мовчки понад сорок хвилин. Нарешті туман трохи розсіявся, і перед ними відкрилася пустка. Це був пологий схил гори, який впирався в абсолютно непрохідну стіну чорного, мертвого лісу.

Марта зупинилася, відчуваючи, як крижані мурашки біжать уздовж хребта. Схил не був порожнім. Він був поритий.

Вона очікувала побачити цвинтар. Хоча б щось схоже на місце вічного спочинку, з дерев'яними знаками, горбиками чи хоча б якоюсь геометрією смерті. Але те, що постало перед її очима, було полем болісного хаосу. Земля була вкрита тисячами, десятками тисяч невеликих, безформних кам’яних насипів. Жодних імен. Жодних символів двох гілок. Просто сіре каміння, викладене колами або скидане в купи. Деякі насипи вже встигли порости їдким жовтим мохом, інші світилися свіжовикопаною глиною.

Це не був цвинтар. Це був полігон для утилізації.

Трохи віддалік, у сірій мряці, порпалися дві людські постаті. Це були Брати Землі. Марта знала про них лише з чуток. Це були чоловіки, від яких громада відмовилася. Ті, хто народився з каліцтвами, але недостатньо сильними, щоб їх знищити при народженні, або ті, хто втратив розум. Вони жили окремо, у землянці тут же, на схилі, і єдиним їхнім обов'язком було копати. Завжди копати.

Коли Марта і її мовчазна супутниця підійшли ближче, один із чоловіків розігнувся. Це був Брат Єфим. Марта пам'ятала його з дитинства — тоді він ще жив у загальному чоловічому бараці, але після того, як на нього впала колода на лісозаготівлі і скалічила спину, його списали сюди. Він був моторошно худим, його хребет вигинався під неприродним кутом, а обличчя вкрилося кіптявою і брудом, який ніхто не змивав роками.

Він не сказав ні слова. Він лише вказав брудним, вузлуватим пальцем на дві лопати з пощербленими дерев'яними держаками, що лежали біля купи вивернутого каміння, і знову почав бити кайлом у мерзлу землю.

Марта підняла лопату. Дерево було льодяним і шершавим. Вона підійшла до розміченої ділянки. Земля тут була мертвою — суцільний суглинок, перемішаний із гострим сланцем. Щоб вибити бодай жменю ґрунту, доводилося вкладати всю вагу тіла. Вона вперлася черевиком у металевий край лопати і натиснула. Метал зі скреготом ковзнув по каменю, віддавши різким болем у суглобах рук.

Почалася робота. Година за годиною, під сірим, безжальним небом, яке ніби давило на плечі. Марта копала. Вона здирала шкіру на долонях до крові, її спина горіла вогнем, а піт застигав на лобі крижаною кіркою. Її супутниця працювала поруч, дихаючи з хрипом, що переходив у кашель. Ніхто не розмовляв. Тільки ритмічний, металевий стукіт об камінь.

До полудня вони вирили чотири ями. Але це не були могили для дорослих людей. Це були траншеї не більше метра завдовжки і півметра завглибшки.