Розділ 2. Молитва

Розділ 2. Молитва

Стіни Молитовного Дому дихали віковим холодом і густим, задушливим запахом, що в'їдався у самі пори шкіри. Це був сморід паленого бджолиного воску, немитих тіл, кислого поту та мокрого сукна, яке ніколи до кінця не просихало в умовах Долини. Під високою, гублячою у напівтемряві стелею збиралася сиза імла від десятків свічок — єдиного джерела світла в цьому величезному, позбавленому вікон приміщенні.

Усередині не було жодної лави. Громада не мала права на комфорт перед лицем Духа Істини. Тільки стояти на колінах або витягнувшись струною, схиливши голову так низько, щоб підборіддя торкалося грудей.

Простір був суворо і безжально поділений навпіл невидимою, але нездоланною лінією, перетнути яку означало смерть. Праворуч височіли чоловіки: у перших рядах — старійшини у темних, важких домотканих рясах, чиї обличчя ховалися у густих бородах; за ними — повноправні Брати, чиї спини були широкими від щоденної праці з сокирою та молотом; а ближче до виходу жалися хлопчики. Їх забирали від матерів рівно в сім років. Багато з них зараз шморгали носами від холоду, але боялися навіть поворухнутися, знаючи, що за будь-який звук отримають удар важким ціпком по литках.

Ліворуч завмерла сіра, безформна маса жінок. Попереду, найближче до вівтаря, стояли Священні Сестри — гордість Долини. Їхні світлі хустки виділялися плямами у напівтемряві, а роздуті від постійних вагітностей животи натягували сукні. За ними стояли молоді дівчата, що з трепетом і жахом чекали свого часу стати «посудинами». А в самому кінці, біля важких, оббитих іржавим залізом дверей, звідки дуло крижаним протягом, тулилися «сухі гілки» та вдови.

Марта зайняла своє звичне місце в останньому ряду. Вона сховала почервонілі, задубілі від крижаної колодязної води руки глибоко в складки жорсткої спідниці. Її мокрі черевики поступово перетворювалися на льодяні кайдани, але вона не дозволяла собі тремтіти. Тіло мало мовчати.

У центрі зали височів вівтар — величезний, грубо обтесаний дубовий корінь, на якому стояла широка мідна чаша, потемніла від часу та постійних спалювань пахощів. За вівтарем, на невеликому підвищенні, стояв Батько Ілля.

Він не був старим у звичному розумінні цього слова. У його фігурі не було жодної кволості чи старечої слабкості. Це був високий, жилавий чоловік із неймовірно прямою, напруженою спиною. Його густа, розлога борода вже стала абсолютно білою, наче перший сніг, але волосся, зачесане назад і перев'язане шкіряним шнурком, усе ще зберігало залишки чорної, як вороняче крило, барви. Та найстрашнішим у ньому були руки і очі. Його пальці були довгими, прикрашеними важкими срібними перснями з символом двох гілок, а очі... Глибоко посаджені, чорні, вони горіли фанатичним, нелюдським вогнем. Коли він дивився в натовп, цей погляд мав фізичну вагу. Кожному, на кого падав його погляд, здавалося, що Пророк своїми гарячими пальцями копирсається в їхніх найпотаємніших, найбрудніших думках.

— Світ згнив! — його голос не був криком. Він був низьким, вібруючим, він заповнював кожен куточок зали і змушував дрижати дошки підлоги. Цей баритон резонував прямо у грудній клітці кожного присутнього.

Марта звично опустила очі на сірий, витертий тисячами колін камінь під ногами. Один, два, три...Вона почала рахувати тріщини. Це був її особистий, роками вивірений спосіб відключитися від гіпнозу Пророка.

— Він захлинувся у власній блювотинні! — продовжував Батько Ілля, повільно походжаючи за вівтарем. Його кроки у м'яких шкіряних чоботях були безшумними, як у вовка, що кружляє навколо отари. 
— Там, за нашою священною Завісою, за чорними лісами, люди перетворилися на слимаків. Вони злучаються з ким заманеться, вони вбивають ненароджених, вони поклоняються металу і склу! Вони змішують свою кров із брудом чужинців, народжуючи демонів у людській подобі! Вони давно забули закон чистоти.

Він різко зупинився, схопився обома руками за краї дубового вівтаря і підняв обличчя до стелі.

— Але ми... — він підняв руки вгору, ніби тримав на своїх долонях невидимий купол над Долиною. 

— Ми — збережене насіння! Ми — остання крапля кришталевої води у вигрібній ямі Всесвіту!

Натовп відгукнувся єдиним, глухим, екстатичним видихом. Хтось у перших рядах Братів глухо застогнав від релігійного запалу. Марта дорахувала до двадцяти семи. Тріщина під її правим черевиком нагадувала розколоту гілку. Вона фокусувалася на тому, як лід тане на її шкірі, перетворюючись на гострий, пульсуючий біль у пальцях ніг. Біль допомагав не слухати.

— Ваша кров — це мур, що тримає темряву! — голос Пророка раптом впав, став вкрадливим, майже любовним шепотом, який, тим не менш, було чути в кожному кутку. Він підійшов до самого краю підвищення і схилився до жіночої половини. 

— Кожна крапля, яку ви передаєте своїм дітям усередині нашого роду, робить цей мур вищим. Кровозмішання зовнішнього світу — це прокляття і розпад. Наша ізоляція — це наше спасіння. Наше злиття братів і сестер — це єдиний шлях до вічного світла.

Раптом звичний, гіпнотичний ритм проповіді, який заколисував свідомість, зламався. Батько Ілля замовк.

Тиша, що впала на Молитовний Дім, стала настільки густою, що, здавалося, об неї можна було задихнутися. Повітря стало липким. Марта відчула, як дівчина, що стояла поруч із нею — молода, ще не «зацвіла» служниця з кухні, з тонкою шиєю і переляканими очима — почала дрібно, неконтрольовано тремтіти. Її зуби вибивали тихий дріб.

Зміна інтонації Пророка завжди означала лише одне — хтось завинив. Хтось буде покараний.

— Але Дух Істини не спить, — Ілля знову сперся на дубовий пень і схилив голову, дивлячись на громаду спідлоба, з-під кущистих брів. 

— Цієї ночі він прийшов до мене у видінні. Він не дав мені заснути. Він показав мені хробака. Маленького, блідого, слизького хробака, який точить наше здорове коріння зсередини.