Глава 1. Утроба Долини

Туман у Долині ніколи не був просто погодним явищем. Він був живою істотою, густою, вогкою і нескінченно старою. Він заповзав у Долину з настанням сутінків, стікав по гострих, мов іржаві списи, верхівках чорних сосен, просочувався крізь щілини в дерев’яних стінах бараків і залишався там до пізнього ранку. Для мешканців громади цей туман не був чимось чужорідним. Батько Ілля вчив, що це Дихання Господнє — священна, непроглядна завіса, яка ховає їх, обраних, від пожадливих очей Гнилого Світу. Світу, який давно захлинувся у власній хіті, розпусті та бруді, і який тепер існує лише як гігантська, смердюча могила за межами їхнього лісу.

Марта прокинулася ще до того, як зарипів великий залізний дзвін на подвір’ї. Її внутрішній годинник, жорстоко налаштований роками суворої дисципліни та тваринного страху перед покаранням, не дозволяв розкоші проспати. Вона лежала на вузькому дерев’яному ліжку, збитому з неотесаних дощок. Її матрацом слугував мішок з грубої мішковини, туго набитий сухою папороттю та торішньою соломою. Кожен рух супроводжувався гучним шарудінням, а жорсткі стебла кололи шкіру навіть крізь товсте лляне простирадло. Але Марта давно перестала це відчувати. Її тіло, як і тіла всіх жінок у Жіночому Бараці, звикло до абсолютної аскези. Комфорт тут вважався першим, найпідступнішим кроком до плотського гріха. М’яка постіль розслабляє тіло, розслаблене тіло породжує хтиві думки, а хтиві думки відкривають двері Дияволу.

Дзвін ударив один раз. Глухо, важко, наче хтось вдарив молотом по самій землі, розриваючи в’язку тишу світанку. Цей звук завжди відлунював у сонячному сплетінні, змушуючи серце на мить завмирати.

У довгому бараці, де на однакових вузьких ліжках спали двадцять чотири неодружені жінки та дівчинки-підлітки, почався синхронний, майже механічний рух. Жодного слова. Жодного ранкового привітання, жодного зітхання чи позіхання. Розмовляти до вранішньої молитви суворо заборонялося — слова, не освячені зверненням до Духа Істини, могли привабити бісів сумніву. Повітря в приміщенні було спертим, воно пахло кислим потом, застояним диханням, старим вовняним сукном і дешевим лужним милом, яке виїдало шкіру до червоних плям.

Марта відкинула товсту, неймовірно важку ковдру з нефарбованої овечої вовни. Повітря в кімнаті було крижаним, з рота йшла ледь помітна срібляста пара. Опалення бараків нормувалося, і з настанням глибокої осені ночі ставали нестерпним випробуванням. Вона спустила босі ноги на дошки підлоги. Дерево за десятиліття було вимите до білості річковим піском і тим самим лугом; воно було холодним, як лід. Марта одразу опустилася на коліна, склавши руки на грудях. Навколо неї, у тьмяному, сірому світлі, що ледве пробивалося крізь вузькі щілини щільно зачинених віконниць, двадцять три інші тіні зробили те саме.

«Дякую Тобі, Душе Істини, що зберіг кров мою чистою від скверни нічної. Дякую, що дихаю повітрям Завіту, поки світ зовнішній гниє у виразках своїх. Тіло моє — глина Твоя, лоно моє — поле Твоє. Нехай проростає в нас лише святе насіння, а бур’ян світу зовнішнього згорить у вогні. Не дай чужинцю торкнутися плоті нашої, не дай бруду змішатися з чистотою нашою. Амінь».

Марта вимовляла ці слова подумки, беззвучно ворушачи потрісканими губами. Вона повторювала цю молитву щоранку з того самого дня, як навчилася говорити. У дитинстві ці слова здавалися їй чарівним заклинанням, яке справді будує невидимий щит навколо Долини, захищаючи їх від потвор, що бродять за горами. Тепер слова втратили для неї будь-який сакральний чи емоційний сенс. Вони перетворилися на механічний ритм, під який билося серце, на порожню оболонку, яку вона слухняно відтворювала, щоб вижити.

Вона важко підвелася з колін. Суглоби хруснули. Одягання займало рівно дві хвилини і було доведеним до автоматизму ритуалом. Спочатку — натільна сорочка з грубого вибіленого полотна, що сягала колін. Потім — щільна, важка спідниця, яка закривала ноги до самих кісточок. Зверху одягався застебнутий на всі ґудзики суконний жакет. Одяг був сконструйований так, щоб повністю приховати будь-які обриси жіночої фігури, стерти індивідуальність, перетворити тіло на безформний, покірний інструмент.

Кольори в Долині не існували. Тільки землисто-сірий, тьмяно-коричневий та брудно-білий. Фарби, за вченням секти, були отрутою гордині, інструментом диявола, створеним для того, щоб відвертати увагу від духовного на плотське. Останнім, найважливішим штрихом була хустка. Марта ретельно, майже параноїдально сховала під сіру тканину своє густе, темне волосся. Вона кілька разів провела холодними пальцями вздовж країв хустки, перевіряючи, чи не вибилося бодай одне пасмо. За непокрите або недбало сховане волосся жінку могли покарати різками в підвалі Молитовного Дому. Волосся вважалося диявольськими тенетами для чоловічих очей, джерелом нечистих помислів, і демонструвати його комусь, окрім законного чоловіка (який часто був братом або дядьком), було найтяжчим гріхом.

Коли важкі дубові двері барака нарешті зі скрипом відчинилися, жінки гуськом, опустивши голови, потягнулися на вулицю.

Ранок зустрів їх пронизливим, вологим холодом. Повітря пахло мокрою землею, гнилим листям, коров’ячим гноєм і їдким димом від вільхових дров. Долина повільно прокидалася. Фізично це було ідеально кругле, мов чаша, заглиблення між стрімкими горами, стіни яких здавалися абсолютно неприступними. Густий хвойний ліс ріс на схилах так щільно, що нагадував чорну, колючу стіну, яка відрізала їх від решти світу. Ніхто з нині живих у громаді, крім, можливо, самого Батька Іллі та кількох найстаріших Братів, ніколи не виходив за межі цієї чаші. За легендою, яку втовкмачували дітям з пелюшок, понад півстоліття тому Перший Пророк отримав одкровення, зібрав тридцять "чистих" родин і вивів їх у ці гори перед тим, як зовнішній світ був уражений чумою розпусти. До найближчої асфальтованої дороги, до ліній електропередач чи найменших ознак цивілізації було не менше п'ятдесяти кілометрів непрохідного бездоріжжя. Але Марта ніколи цього не перевіряла. Страх перед невідомим був сильнішим за будь-які фізичні бар'єри.