Частина 6

-У Царстві Твоєму-у-у-у знайдемо ми спасі-і-і-іння-а-а! – пролунали останні рядки пісні, і люди блаженно видихнули.

-Молодці, діти мої! Ви всі сьогодні молодці. Сьогодні був дуже насичений день, і давайте не забувати, кому ми за нього маємо бути вдячні. Слався, Ісусе Христос!

-Алілуя! – дзвінкий хоровий гомін заклав вуха.

Розійшовшись по кімнатах після вечірньої проповіді, Михайло знову взявся імітувати втомлений вигляд.

-Заздрю я тобі, Михайлику. Ти он-до вже спати лягаєш, – жовчно бурмотів Василь.

-Ну, я б тобі, можливо, й допоміг, якби ти сказав, куди йдеш.

-Та годі тобі. Спи! Нам небагато залишилось. Тим паче, що ти завтра зранку йдеш прибирати за тваринами, а я буду дрихнути, мов немовля.

Худобний двір, звісно, не Авгієві стайні, але й там попрацювати треба. Після того, як двері зачинилися, Лісовий поліз до дірки в матраці. Адже вчора поспілкуватись з колегою йому так і не вдалося. Коли вони з Олексієм розпрощалися, було вже пізно. Та й для Михайлової він жодної корисної інформації на той момент не здобув. Де зараз Валерія – досі невідомо, а щодо виробництва наркотиків – цим нехай займається профільна «контора». І все ж він має відзвітувати, як у нього справи.

Увімкнувши мобільний, він підійшов до вікна й набрав потрібний номер.

-Добрий вечір.

-Я вже зібралась за тобою групу надіслати. Як ти там?

-Та поки живий, ситий і втомлений.

-Є якісь новини?

-По справі – ні, а загалом є дещо.

-І що ж?

-Виявляється, під виглядом секти тут розташована ціла плантація наркотиків. Про неї, як я розумію, тут знають не всі, але деякі парафіяни все ж замішані.

Раптом у вікні він побачив відображення двометрової постаті з чорною бородою, що стояла позаду. Різко обернувшись, він переконався, що в кімнаті він не сам.

-З ким ти розмовляєш? – Давид зробив крок до нього і вихопив з руки телефон.

-Алло! Алло! Михайле! – у слухавці лунав жіночий голос.

Давид жбурнув мобільний об підлогу, і той розлетівся на шматки, миттєво вимкнувшись. Розуміючи, що справи кепські, Лісовий із розмаху вдарив опонента в обличчя, від чого той відлетів до дверей. Поліцейський рефлекторно спробував додати ще кілька ударів ногою, однак несподівано в руці Давида звідкись з’явився пістолет.

-Стій на місці! – скомандував помічник настоятеля, підводячись.

Михайло завмер. Давид, знявши зброю із запобіжника, дістав з кишені телефон.

-Алло, Порфирію, у нас тут виникла проблемка з новеньким. Підійди, будь ласка, до його кімнати. Ні, Василя тут немає.

Скинувши виклик і перевівши подих, чоловік спрямував на Михайла грізний погляд.

-З ким ти балакав, я тебе питаю?

-Із сестрою, – поліцейський вирішив не видавати себе одразу.

-Звідки в тебе мобільний?

-Ну, слухай, а як ти гадаєш, звідки в мене мобільний? Здається, з тебе кепський нишпорка, оскільки тебе обвів навколо пальця якийсь алкоголік, – навіть у стресовій ситуації старлей не втрачав саркастичного почуття гумору, за що й отримав кулаком в лице.

-Що ще ти їй розповів?

-Та що зазвичай сестрам розповідають? – тримаючись за щоку, риторично запитав він. – Як день минув, що робив і таке подібне.

-Звідки ти про наркотики дізнався? – нарешті Давид поставив перше логічне запитання.

-То ж Павло розповів, – поліцейському спало на думку внести розкол у їхню давню дружбу.

Дивно, як швидко працює мозок під дулом пістолета.

-Павло? Ти впевнений? Може, Василь – сусід твій?

-Ні, з Васька нічого обценьками не витягнеш. Що не спитаєш – все: «Потім дізнаєшся». А от Павлусь – доволі балакучий тип. І про вашу коноплю розповів. І що з тією бабою-наркоманкою ви зробили. Як її? Лера? – звичайний слідчий прийом, спрямований на те, щоб нав’язати злочинцеві думку, ніби поліцейському все відомо.

-Оце ж виродок. Не чекав від нього такої підстави. Ну нічого, зараз і ти за тією дівкою вирушиш, а потім і Павлусь до вас приєднається, – обличчя здорованя ставало ще грізнішим.

І все ж, маючи лише припущення, він не до кінця розумів, де зараз перебуває жертва і чи жива вона. Раптом до кімнати увійшов Порфирій.

-Що трапилось? – від привітної й приязної усмішки не залишилося й сліду.

-А он-до! Помилуйся, – Давид вказав на уламки раритетного телефону.

-Що це? – досі не розумів, в чому справа, проповідник.

-Розмовляв із кимось по мобільному, розповідаючи про наш товар.

-Не розумію, а де він його взяв?

-Оце й мені цікаво.

-Ну як де? Помічник ваш проґавив, коли обшукував мою сумку. Пляшку знайшов, а мобільний – ні, – із насмішкою констатував факт Лісовий, активно використовуючи принцип: «Розділяй і володарюй».

-Стули пельку! – злісно гаркнув він на заручника.

-І що тепер робити? – розгублено запитав шеф. – Треба покликати Павла.

-Стій! – зупинив його Давид. – Цьому базікалу довіряти не можна. Це він і розповів йому про наркотики і про те, що ми наркоманку завалили.

Останні слова відгукнулися луною в голові помічника слідчої. Отже, вони таки її вбили. Але за що?

-Павло все розповів? Ти ж казав, що він – могила, – схоже, Лісовому все ж таки вдалося підірвати довіру Порфирія до своєї правої руки.

-Ну, невдовзі стане могилою. А поки треба подбати про нього, – поплічник вказав дулом на Михайла.

-Добре. Я поки піджену автомобіль, – настоятель, вочевидь не бажаючи бруднити руки, вийшов геть.

Можливо, це все й не його задум взагалі. Що, як його набожність і справді відіграє свою роль?

-Ходімо! – скомандував поліцейському Давид, відчинивши перед ним двері й сховавши пістолет до кишені таким чином, щоб той був спрямований на ціль.

-Куди? – запитав він.

-Виходь, кажу! І ні звуку! Спробуєш щось утнути – миттю схопиш кулю.

-Тут купа свідків, – спробував було заперечити офіцер.

-А свідки підуть слідом за тобою. В магазині патронів на всіх вистачить, тож думай! – схоже, ця людина небезпечніша, аніж здається.