Частина 5

Наступний день був доволі насиченим. Михайлові доручили зварити для худоби кашу, у чому зрештою йому допомогла Валентина Леонідівна. У хід пішло все: хлібні кірочки, картопляне лушпиння, трохи солі, курячі кістки, дрібно перетерті до стану борошна, кукурудзяне зерно. «Апетитне» вийшло вариво. І тим не менш, свині із задоволенням накинулись на приготований Михайлом сніданок. Потім – робота в саду. Увесь цей час, коли хтось був поруч, Михайло не забував імітувати тремтіння рук, час від часу, для переконливості, випускаючи плоди на землю. Але, попри це, назбирати за день п’ять величезних кошиків він таки встиг. Легка вечеря з сиру та салату дозволила успішно завершити день. Звісно, не варто забувати і про традиційні співи, у перервах між якими Порфирій зачитував псалми з Біблії.

Найхарактерніше, що Аня після того випадку постійно уникала Михайла, опускаючи очі щоразу, коли той на неї дивився. Вона з ним зовсім не розмовляла, а на обіді сіла від нього якнайдалі. Вочевидь, Порфирій її серйозно залякав, і тепер вона боялася навіть наблизитись до чоловіка.

Після відбою Василь знову вирушив на свою сумнівну справу. Лісовий, задля більшої переконливості, розстелив у його присутності ліжко, щоб у того не виникло сумнівів, що сусід збирається спати, а щойно в будинку все стихло, поспішив вийти надвір. Йому протягом всього дня було цікаво, що все ж таки знаходиться в тій таємній кімнаті. Ще зранку, розносячи худобі корм, він краєм ока глянув на навісний замок, прикидаючи в уяві, як би непомітно його зламати. Однак цього разу в його плани входило стеження за парафіянами, щоб з’ясувати, чим вони займаються вночі.

Пройшовши до саду, він заскочив на тому ж місці ту саму компанію, однак цього разу до них доєднався Порфирій. Знову сховавшись під кроною черешні, поліцейський намагався уважно дослухатись до їхньої розмови.

-Скільки вам ще залишилось? – запитав у чоловіків настоятель.

-Та там небагато. За сьогодні-завтра впораємось, якщо не буде дощу, – відповідав, судячи з хрипкого голосу, Павло.

-Так, треба попросити в Господа, щоб допоміг із погодою. Але дощ теж нам потрібен. Бо помідори зовсім посохнуть.

Приземкуватий, зі щільною статурою, Порфирій постійно супроводжував розмову жестами.

-Там в сараї місця вже майже немає. У вашому будинку не можна їх скласти? – запитав у настоятеля Василь.

-А якщо це побачить Валентина Леонідівна? – втрутився в розмову Давид. – Ти думаєш, що кажеш? Нам вже нещодавно вистачило проблем із тією наркоманкою.

-Та нічого. Якось же розв’язали це питання, – засміявся Павло.

-Так, я дивуюсь, як вона досі сестрі нічого не розповіла, – оголосив думку Василь.

-Ти рота свого стули і менше язиком ляпай, – звернувся до нього Давид.

На це Павло розсміявся ще більше.

-Тебе це теж стосується, – додав помічник настоятеля.

Ця розмова здалась Лісовому цікавою. Схоже, Валерія до свого зникнення завдала цим особам неприємностей, знаючи про щось, що, на їхню думку, їй знати не слід. Але чому Василь каже, що вона може розповісти їхню таємницю сестрі? Невже тут і справді всі вважають, що вона зараз вдома? А може, вона просто втекла, нікому нічого не повідомивши? Але в такому разі чому Порфирій це приховав від Ірини і чому хтось підробляє листи від її імені?

Відправивши парафіян кудись до лісу, розташованого за садом, Порфирій і Давид залишились наодинці.

-Скільки часу ще потрібно, щоб все зібрати? – поставив запитання голова секти.

-Ну, як вже було передбачено – дві-три ночі.

-Ми маємо дуже мало часу. Савченко каже, що товар потрібен йому післязавтра.

-Я сам перетру зі Штопором. Поясню йому, що у нас працюють всього троє, включно зі мною. І що поки маємо змогу надати лише половину. Я ж давно його знаю. Щось вигадаємо.

-І разом з тим запитай, коли він передасть гроші для громади? Незабаром осінь, нам потрібно робити запаси на зиму.

-Добре, Порфирію. Завтра з ним зв’яжуся.

-Давайте, хлопці, Бог у поміч.

Високий бородань вже збирався йти, як шеф гукнув йому навздогін:

-Слухай, можливо, вам варто ще когось взяти із собою, щоб швидше впоратись?

-Порфирію, ну ти ж розумієш, що зайвий раз світити перед людьми наші справи не варто. Я вже того Артема підключив тоді на свою голову. Користі від нього нуль, проте тепер про все знає. Та й Василю цьому я довіряю слабко. Аби не довелось потім учинити з ним так само, як з тією бабою.

-А новенький цей? Михайло.

-Він тут ще тижня не пробув. Та й бачив би ти, як він яблука збирає. Руки тремтять мов липка від вітру. Я надто багато праці в це вклав, щоб так ризикувати, тож давай ми самі впораємося. Павлуся я давно знаю. А Василь, якщо буде занадто розумним, то слідом за наркоманкою піде.

Принаймні, Михайло пишався тим, що його акторську гру оцінили. От тільки що означає «слідом за наркоманкою»? Власного дому у Василя точно немає, щоб його туди відправити. Отже, Валерія зараз перебуває десь в іншому місці. Але де? Невже вони її вбили, приховавши це від усіх? Але за що? І де тоді тіло?

Настоятель і його права рука розійшлися. Михайло рушив слідом за Давидом, тримаючи дистанцію, щоб той його не помітив. Вони йшли приблизно п’ять хвилин вглиб лісу, поки Лісовий знову не почув знайомі голоси.

-Ну, що? Давайте-но, кілька годин позбираємо і спати. Порфирій і без того скаржиться, що ми повільно працюємо.

-Ну, можливо, якби він не навантажував нас роботою вдень і не змушував співати свої пісні – ми б встигли набагато більше, – зауважив Василь.

-Вдень ми маємо бути у всіх на очах. Тим паче, чого ти скаржишся, Василю? Для тебе замало того, що тобі дозволяють спати до обіду? В той час, як інші працюють.

Сусід Михайла з почуттям сорому мовчки опустив голову.

Що ж вони там роблять? Поліцейський наблизився на максимально допустиму безпечну відстань і помітив зблизька дуже знайомі кущі рослин.

-Канабіс, – прошепотів він собі під ніс. – Ось чим вони тут займаються.