Частина 3

-Порфирій просив принести вам постільну білизну, – промовила молода дівчина, заходячи до кімнати Михайла та Василя з комплектом в руках.

-Дякую вам, – від несподіванки Лісовий підвівся й прийняв із її рук простирадло, наволочку та підковдру.

-За десять хвилин розпочнеться вечірня проповідь. Прошу вас прийти вчасно.

-Гаразд, я прийду, – Михайло й не сподівався, що в Братстві є такі привабливі жіночки.

Її голос нагадав йому про Діну. Офіцерові одразу закортіло зателефонувати до неї та повідомити, що з ним все гаразд. Але на все свій час.

-Сподобалась? – перервав його думки голос Василя.

-Хто?

-Аня. Бачу, що сподобалась.

-Ну, так… Симпатична ніби.

Сусід кивком покликав Михайла ближче та нахилився до його вуха.

-У неї ВІЛ, – його шепіт розкатисто вдарив у голову поліцейського, наче грім.

-Он як?.. – Лісовий трохи приголомшився.

-А ти гадаєш, що така красуня потрапила б сюди від гарного життя? Але не переймайся, він не передається повітряно-крапельним шляхом. Тож спати на простирадлі можеш спокійно.

-Та я й не переймаюсь, – виправдався поліцейський. – Я хоч і людина не надто освічена, але як передаються такі хвороби знаю.

-От і чудово. А взагалі вона хороша дівчина. Добра, чуйна, тож ти її не кривди.

-І не збирався, – буркнув псевдоп’яниця з ображеним виглядом.

З-за вікна пролунав заклик на проповідь, і Василь, застебнувши сорочку, підвівся з ліжка.

-Ходімо, Михайле, час знайомити тебе з усіма, – чоловік жестом своєї міцної руки, що контрастувала з худорлявим тілом, покликав його за собою.

Лісовий, натягнувши ту саму колись білу сорочку, рушив слідом за сусідом до великої кімнати. На її протилежному боці стояло щось на кшталт кафедри – столик на високих ніжках з розгорнутою Біблією. На стіні позаду височів величезний дерев’яний хрест, подібний до того, на якому розіп’яли Ісуса. Про те, що це кімната для проповідей, свідчили лави, розставлені в три ряди обабіч вузького проходу.

-Сідай у передній ряд, – провів його сусід.

За хвилину до імпровізованої зали підтяглися й інші адепти. Серед них були люди різного віку: вже знайома Аня; якась літня пара, ймовірно подружжя; молодий хлопець у круглих окулярах і з ледве помітними вусиками, які він, певно, принципово не голить, Олексій, котрий навіть на проповідь прийшов з іграшкою в руках, а також ще один чоловік з татуюваннями на кистях, що явно натякали на кримінальне минуле.

-Сідай до мене! – покликала Аня Олексія.

Діставши з кишені хустинку, дівчина витерла йому слину, що розмазалась по підборіддю. Робила вона це так дбайливо, ніби мати, яка доглядає дитину.

Згодом до кімнати увійшов Давид. Він оглянув присутніх, а рух його губ у густій бороді вказував на те, що він рахує парафіян. Після цього він підійшов до першого ряду й сів поруч з Лісовим. Від цього поліцейському під прикриттям стало трохи неспокійно. Що б це могло означати?

За хвилину в дверях з’явився сам Порфирій. Добродушна усмішка не сходила з його обличчя. Адепти Братства підвелися й хором промовили:

-Вітаємо тебе, Месіє!

-Вітаю вас, діти мої, – чоловік підходив до кожного, хто стояв біля проходу, обіймав і цілував у чоло.

Ті ж, у відповідь, цілували йому руки, благоговійно тримаючись за пальці.

«Був якось у нас один месія*…» – промайнула думка у поліцейського.

Порфирій підійшов до столика, став на невеликий дерев’яний ящик і, виділяючись на тлі хреста, велично оглянув громаду.

-Доброго вечора, діти мої.

-Слався, отче наш! – пролунало у відповідь хором.

Навіть Василь, який досі видавався зовсім байдужим до релігії, піддався загальному настрою.

-Сьогодні я хочу представити вам нового члена нашої міцної й дружної родини. Його звати Михайло.

-Встань! – пролунав грубий голос Давида, чий лікоть миттєво впився в ребра Лісового.

Михайло різко підвівся, одразу привернувши до себе погляди оточуючих. Всі в залі пильно дивились на нього – без осуду, швидше з щирою цікавістю. Певне тому, що гості тут бувають нечасто.

-Вітаємо тебе, Михайле, – тим самим хором тепер зустріли старшого лейтенанта.

-Михайло прийшов до нас, щоб позбутися зеленого змія, – оголосив перед усіма Порфирій.

Та навіть це не змінило доброзичливості на обличчях сектантів. Здавалося, в повітрі стояла якась особлива атмосфера – солодка, сонлива, така, що викликала в людях блаженство просто від того, що вони зібрані разом.

-І тепер ти, Михайле, член нашої родини. Ми всі – твої брати й сестри. І ніхто з них не осудить тебе. Бо всі ми тут рівні та щирі перед Богом і перед самими собою. Ми всі колись були вигнанцями в минулому житті. На нас ставили тавро, нас викидали, мов непотріб, і ми ставали зайвими для рідних та близьких, а також для цього лицемірного, повного гріха й спокуси світу. Знайоме відчуття, Михайле?

-Я не знаю… – поліцейський вагався.

-Як це ти не знаєш? Ще сьогодні вранці рідна сестра привезла тебе сюди, позбувшись, немов тягаря. Вона відмовилась прийняти тебе таким, який ти є. І всі ми тут через це проходили. Ми нікому не були потрібні. Але, об’єднавшись, ми стали родиною. Тепер ми дбаємо один про одного. Ми пізнали те, чого нас безпідставно позбавили. Ми пізнали любов. Любов Христа. Любов одне до одного. І я – ваш отець, допоможу вам наблизитися до Бога. Я – пастир, що приведе вас, своїх ягнят, до брам раю.

-Слався, Месіє! – гучний вигук прокотився величезною кімнатою.

-Хіба я не маю рації? Згадай, Михайле, яким було твоє колишнє життя. Ти, мабуть, і не пам’ятаєш його. Певно, більшість твоїх днів минуло в алкогольному забутті. Бо диявол – хитрий. Він прагне позбавити людину розуму та свідомості, щоб вона не могла думками звернутися до Бога. Але тепер все буде інакше. Господь привів тебе сюди – і ти в Його надійних руках. Алілуя, браття й сестри!

-Алілуя! – озвався прихід.