Частина 2

-Порфирій? – підвівшись з паркової лавки, Михайлова запитала в чоловіка, що підійшов до неї.

-Так, а ви, мабуть, Кіра? Правильно? – співрозмовник середнього віку мав м’які риси обличчя, невисокий зріст та приємний голос.

-Так, це я вам телефонувала. Випадково натрапила в інтернеті на ваше оголошення.

Минулого вечора слідча вбила в пошуковий рядок запит «Братство надії» та виявила, що статті-оголошення з цим тегом фігурують на кількох форумах, присвячених допомозі алко- та наркозалежним. Причому останнє з них було опубліковане відносно нещодавно – в березні цього року.

-Про що ви хотіли зі мною поговорити? – Порфирій сів на лавку поруч з поліцейською.

Все в ньому викликало довіру: голос, постава, погляд, усмішка. Здавалося, цей пан і справді був фахівцем в галузі психологічного впливу. Можливо, саме це й допомагало йому «зцілювати» людей від їхніх згубних слабкостей. А можливо й щось інше…

-Я хотіла б поговорити стосовно свого брата Михайла. Розумієте, після того, як три роки тому він втратив роботу – його полонив алкоголізм, – дівчина ледве стримувалась, щоб не розсміятися, уявивши свого підлеглого в образі п’яниці, що валяється під парканом.

-Зелений змій – найстрашніший з усіх спокусників, – філософськи зауважив настоятель Братства. – Він чимало душ згубив і, пожираючи кожну з них, стає дедалі сильнішим.

-Я його дуже люблю та бажаю йому лише добра, але життя з ним останнім часом стало просто нестерпним. Він продав все цінне, що ми мали, заліз у борги, і, правду кажучи, я навіть гадки не маю, що з ним робити. Скажіть, ви й справді допомагаєте людям позбутися цих жахливих недугів?

-Так, Кіро, наше Братство має багаторічний досвід у зціленні подібних захворювань. Потрапляючи до нас, люди отримують другий шанс, і багато хто з них залишається з нами, щоб допомагати іншим.

-А скільки це коштуватиме? – із вдаваною наївністю запитала дівчина, заздалегідь створивши собі «нещасний» образ, перевдягнувшись у старий одяг.

-Та що ви! Ми не беремо грошей за допомогу нужденним. «Братство надії» – це одна велика родина, де всі брати й сестри піклуються одне про одного під пильним наглядом нашого Отця, – Порфирій пафосно підняв руку догори, звівши погляд до неба.

-Розкажіть мені про вашу…

-Громаду. Ми знаходимось в давно покинутому селі Василівка, за дванадцять кілометрів від найближчого населеного пункту. Таким чином, наші адепти відрізані від джерел спокуси. Програма реабілітації включає в себе вивчення Біблії, фізичну працю, тісне спілкування. Адже будь-яка залежність більшою мірою складається з психологічного чинника. І саме його ми прагнемо подолати, відволікаючи хворого від думок про заборонений плід. Наш світ нині сповнений спокус, і щоб не піддатися їм, людині доводиться певний час себе ізолювати. Розумієте?

-Розумію. Але чи зможу я його навідувати? Або хоча б телефонувати? – Михайлова продовжувала вдавати, ніби вперше чує про цю секту.

-Нажаль, користування мобільними телефонами нашим членам заборонено. Для екстрених випадків телефон є лише у мене. Але в селі збереглось поштове сполучення. Просто біля будинку нашої громади стоїть поштова скринька, звідки автомобіль пошти, що проїжджає повз, забирає й привозить кореспонденцію. Наші люди часто пишуть листи рідним і отримують відповіді. Конверти, папір та марки можна взяти у нас. Щодо відвідувань – це в нас дозволено в будь-який день з 9:00 до 20:00.

-А чому саме такий графік? – поцікавилась Михайлова.

-Бо до дев’ятої в нас ранкова молитва, – з усмішкою відповів Порфирій. – А після восьмої – вечірня.

-Ви кажете, що це безкоштовно? Але за рахунок чого ж ви живете? Адже це дорого – утримувати таку кількість парафіян. До речі, скільки їх у вас? – продовжуючи вдавати наївність, Кіра непомітно вивідувала важливу оперативну інформацію.

-Зараз нас небагато – сім осіб. Якщо привезете свого родича – він буде восьмим. Місця вистачить всім, бо нам належать два будинки в селі. А щодо ресурсів для існування  – ми повністю на самозабезпеченні. Нашому братству належить великий сад і поле, які ми власноруч обробляємо та збираємо врожай. До того ж маємо тваринницький двір. М’ясо з нього ми споживаємо, а іноді продаємо на ринку. Самі ж розумієте, що за електроенергію, газ та інші блага теж треба платити.

-Авжеж, – погодилась Кіра, щиро дивуючись, наскільки все організовано в цій секті.

-Тож привозьте свого брата, і ми йому неодмінно допоможемо.

Тим часом вдома Михайло вечеряв свіжозвареним борщем, який йому так люб’язно подала Діна. Він не уявляв, як пояснити їй ситуацію, що склалась, хоча й знав, що дружина поставиться до всього з розумінням.

-Діно, не зрозумій мене неправильно, але чи немає у нас, часом, чогось… хильнути?

-В якому сенсі? – здивувалася дружина рідко коли питущого Лісового.

-Ну, горілочки там, наприклад. Є ж у холодильнику почата пляшка?

-Так, є, – відповіла Діна з легким подивом.

-Подай-но, будь ласка, сюди.

Дівчина повільно дістала з холодильника «Пшеничну» та простягнула чоловікові.

-І чарочку з верхньої полиці. Так, оцю. Дякую.

Михайло різким рухом пальців відкоркував пляшку та налив до країв.

-За твоє здоров’я! – він підняв чарку над головою й одним ковтком влив у себе біленьку.

За всім цим мовчки спостерігала дружина, не знаючи, як реагувати.

-Присядь-но, – попросив він, натякаючи, що зараз буде відверта розмова.

-Щось сталося? – перше, що спало їй на думку запитати у чоловіка.

-Що ж, мушу тебе попередити, що від завтра я працюватиму під прикриттям, – коротко пояснив Михайло.

-Отакої… – Діна вже передчувала, що тепер все в їхньому житті кардинально зміниться.

-Так. Мені доведеться поїхати за сто кілометрів звідси й зображати п’яницю. Ну, точніше – колишнього п’яницю.

-То ось для чого ти… – вона вказала на пляшку.

-Саме так. Я не знаю, як довго мене не буде й чим все закінчиться, але обіцяю: якщо щось піде не так – мене одразу витягнуть.