Частина 1

Ранок цього вівторка видався на диво спокійним. Звук будильника – не найнеприємніше, що можна почути зранку. Якщо чесно, Михайло навіть радів, що проспав до 7:30, і ніхто не перервав його сон. Зазвичай у цей найзлощасніший день на тижні його має звичку будити дзвінок від Сергія Івановича – голови Шевченківського РВ УМВС, де Лісовий працює на посаді помічника слідчого, але сьогодні все було тихо. Занадто тихо. Та навіть це не змогло занепокоїти старшого лейтенанта – від природи спокійного, з сатиричним, подекуди чорним почуттям гумору, чоловіка. Ні, він не завжди засмучується через безтурботний ранок, а лише раз на тиждень, адже, на його думку, спокійний ранок вівторка – це затишшя перед буревієм.

На столі чекав дбайливо поданий дружиною сніданок. Діна насмажила млинців, начинивши їх сиром з родзинками. І коли вона тільки встигла? Та Лісовий був радий, що живе під одним дахом з людиною, на яку можна покластися в будь-якій ситуації, і це було взаємно. Горнятко кави, чищення зубів, прощання з коханою – і поліцейський не кваплячись поїхав на роботу. В серпні зранку не так спекотно, як по обіді. І все ж не завадило б, аби, нарешті, пішов хоча б невеликий дощик, який охолодив би асфальт і напоїв квітучі на клумбах рудбекії.

У райвідділі також було відносно спокійно. Начальниці Лісового – Кіри Валентинівни Михайлової – ще не було на місці, тож Михайло зручно вмостився в кріслі, увімкнувши комп’ютер. Чаю йому, поки що, не хотілось, однак офіцер про всяк випадок перевірив, чи є вода в електрочайнику. Цієї миті із втомленим з самого ранку виглядом до кабінету увійшла слідча Михайлова.

-Доброго ранку, Кіро Валентинівно, – побачивши безрадісний вираз її обличчя, ніби зловтішно привітав її Михайло.

-Доброго ранку, – відповіла вона, не звертаючи уваги на його сарказм.

-Персик? – запитав Лісовий, маючи на увазі прізвисько її папуги, який, виходячи з її постійних скарг, має звичку будити її на світанку.

-Це не Персик – це сатана. В кого він такий вдався? Останнім часом поводиться просто жахливо. І що йому треба?

-Можливо, йому «цього» бракує? – недвозначно повів очима він.

-Ой, Михайле. Я теж думала завести йому подружку, але мені й одного крикуна вистачає. Хочеш, щоб вони вдвох мене щоранку будили?

-Ну, не знаю, а що тоді робити?

-Та що завгодно, тільки не це. У мене особистого життя немає – і в нього не буде. Чи йому мене замало? Мені от його більш ніж достатньо, – з іронією промовила Кіра.

-Жорстоко ви з ним. Пожаліли б птаха.

-Ох, Михайле. Хто б мене пожалів? – зітхнувши, слідча натиснула на тумблер електрочайника.

Раптом до кабінету, постукавши, увійшла молода жінка. Несміливо попросивши дозволу, вона зайшла і завмерла на порозі.

-Проходьте, – напівкомандним тоном запросила її Кіра, поставивши біля свого столу стілець.

Дівчина виглядала наляканою. Її блакитні зіниці, що виділялися на тлі темних кіл під очима, нервово сіпались, розглядаючи то слідчу, то її помічника. Бліді пересохлі губи пошепки подякували Михайловій, однак гостя не оразу зрушила з місця, проте зрештою присіла на стілець.

-Що у вас трапилось? – наче не бажаючи братися зранку до справ, запитала Кіра, сподіваючись, що дама не розповість нічого вартого їх уваги.

-Перепрошую, я не хотіла б передчасно бити на сполох. Я, власне, й так вже досить довго чекала. Все ж таки стільки часу минуло.

-Що сталося? – не даючи співрозмовниці змоги розчинитись в думках, перебила її капітан.

-Моя сестра зникла, – з несподіваним полегшенням для себе вимовила жінка.

-Прізвище, ім’я, по батькові, – сухо промовив Лісовий, підсуваючи до себе клавіатуру.

-М-мої? – несміливо перепитала вона.

-І ваші теж. Як вас звати?

-Я Салій Ірина Юріївна. Сестра моя – Валерія.

-Рік народження?

-Мій?

-Її! – уточнив Михайло.

-1996-й, – мов учениця перед суворим вчителем відрапортувала Ірина.

-Коли ви бачили її востаннє?

-Півроку тому, – несподівано здивувала всіх присутніх жінка.

-І ви лише зараз прийшли заявити про її зникнення? – наче журячи гостю за нерозсудливість, запитала Михайлова. – Як ми, на вашу думку, тепер її знайдемо?

-Ні. Ви неправильно зрозуміли. Останній лист від неї прийшов три тижні тому. Ми часто листуємося між собою. Але вже майже місяць вона не виходить на зв’язок.

-Чи можете показати її останнє повідомлення? – Кіра уявляла сучасне листування у вигляді діалогу в месенджері, проте на її подив дівчина дістала з сумки паперовий конверт з маркою та простягнула його до поліцейської.

-Ви весь час так листуєтесь? Де вона мешкає?

-Так. Інші засоби зв’язку в їхній громаді заборонені.

            Після цих слів колеги перезирнулись один на одного.

-В якій такій «громаді»? – тихим тоном, аби зайвий раз не тиснути на заявницю, поставив запитання Михайло.

-Розумієте… У Лери раніше були проблеми. Ну, самі розумієте. Часи зараз такі.

-Не зовсім. Розкажіть докладніше, будь ласка, – перепитала слідча.

-Ну… Вона раніше вживала наркотики, – опустивши очі, промовила Ірина.

-Так, і що з нею сталося далі?

-Два роки тому я побачила оголошення про «Братство надії» і про те, що вони допомагають людям у важких життєвих обставинах. І я вирішила, що вони зможуть допомогти моїй сестрі.

-Як ще раз? «Братство надії»?

-Так. Я зв’язалася з ними за номером телефону, вказаним в оголошенні, і вони призначили мені зустріч. На ній був присутній чоловік, який назвався Порфирієм. Він сказав, що має досвід зцілення загублених душ і що в їхній громаді про неї подбають.

-Що це за громада? Розкажіть про неї, – розвернувшись обличчям до Ірини й закинувши ногу на ногу, уважно слухала Кіра.

-Ну, є за сто кілометрів звідси невелике село Василівка. В ньому від сили шість дворів, більшість з яких вже давно пустують. А ось два з них належать тому «Братству». Туди я й відвезла Леру. Там, за її словами, живуть люди, у декого з яких були такі самі проблеми, як і в неї. Каже, що ставляться до них добре, що цей Порфирій – справжній месія, посланець Божий, і що він вже багатьох зцілив. Що їй там було добре, і що вона хотіла б там залишитись.