Розділ 28. “Ти тут?”

02:46.

Я втретє змінила бік.
Плед то знімаю, то накриваюся.
Сон не йде.
Бо завтра — все.
Весілля.

Я дивлюсь у стелю.
Там ні зірок, ні відповідей.
Тільки думки. Всі разом. З купою емоцій і спогадів.

Валю вже винесло — вона спить у сусідній кімнаті, після того як змусила мене випити ромашковий чай і “видихнути, бо завтра ти будеш офіційно коханою дружиною, а не закрита єжиха”.
Так. Добра сестра. Але сон не увімкнеш кнопкою.

Я беру телефон.

Дивлюсь на повідомлення від Єлисея, останнє:

"Солодких. Завтра я офіційно тебе вкраду."

Я натискаю виклик.

Один гудок. Другий.

— Катю?

— Ти не спиш?

— Як ти здогадалась?

— Бо я теж ні. І… я скучила. Без тебе тут дуже тихо.

— І тривожно?

— Угу.

Кілька секунд мовчання. Але тепле.

— Ти боїшся? — питає він.

— Ні. Трохи. Так. Ну, добре — трохи панікую.

— Через сукню? Чи через мене?

— Через “назавжди”.

— Катю…

— Я не тікаю. Просто… в голові багато. Я думаю, я згадую. А потім питаю себе: це точно? Це правильно?

Він дихає рівно.
Наче знає відповідь.

— Знаєш, що допомагає мені, коли я думаю, що щось може бути не так?

— Що?

'— Твоє обличчя, коли ти засинаєш у мене на плечі. Я тоді точно знаю — все правильно.

— Я не сплю красиво.

— Ти спиш… моє. Це набагато більше, ніж красиво.

І знову мовчання.
Цього разу — затишне.

— Хочеш, я приїду? — раптом каже він.

— Не можна. Це ж “весільна прикмета” — не бачити наречену до весілля.

— Але чути — можна?

— Так. Просто поговори зі мною ще трохи. Я хочу, щоб мій останній вечір у статусі “Єжова” закінчився твоїм голосом.

— Я люблю тебе, Катю. Без жартів. Без фасаду. Просто — люблю.

— Я…

Застигаю.

— Я теж. Без всіх “але”. Просто — теж.

І тоді… сон підкрався, як кіт. Тихо.
Поки він розповідав мені щось про те, як завтра буде ідеальний день.
Я заснула з телефоном біля вуха.
І з серцем, яке вперше нічого не боялося.