Розділ 24. “Це не для камер. Але нехай усі бачать.”

— Просто пам’ятай: будь природною, — говорила стилістка, злегка підправляючи мені волосся.

— Природною? — перепитала я, скоса глянувши на дзеркало. — Тобто як? Спітнілою від стресу чи з лицем “не чіпайте мене, бо вкушу”?

— Можна щось між.

Я скривилась, але більше — жартома.
Сьогодні я не грала у “зразкову наречену”.
Я була собою.

На мені — білий костюм з відкритим плечем. Легка помада, трохи блиску в очах — і впевненість у погляді.
Та, що не народилась для публічності…
Але якщо вже світ дивиться — нехай побачить справжню мене.

Єлисей підійшов ближче, обіймаючи мене рукою за талію.

— Готова до блискучих об’єктивів і тупих питань?

— А ти?

— З тобою — завжди.

**

Камери клацали.
Запитання сипались одне за одним.

— Катерино, як змінилось ваше життя після заручин?

— Стало голосніше. І цікавіше.

— Ви справді закохані чи це все для піару ваших родин?

Я глянула на журналістку. Усміхнулась.

— А ви справжнє запитання поставите, чи це теж для кліків?

Єлисей засміявся. І взяв мене за руку.
Не як “має тримати” — а ніби хотів, щоб я знала: він тут. І не відпустить.

Я подивилась на його профіль.
Красивий. Рішучий. Мій.
Колись ця рука була символом тиску. Контролю. Сценарію.
А тепер — опора.

— Катю, ви щойно подивились на нього так, ніби це було не постановка.

Я повернулась до камери.

— Бо це — не постановка.

Я тримаю його за руку не тому, що треба.
А тому, що не хочу відпускати.

Фотокамери клацнули з новою енергією.
І я не відвела очей.
Ні від нього.
Ні від себе у цьому моменті.

**

Після всього, коли ми вже сиділи в машині, і я скинула підбори, він глянув на мене:

— Знаєш, Катю…

— Що?

— Ти сяяла.

— Я була спітніла.

— Ні. Сяяла.

Я мовчки всміхнулась.
І поклала свою долоню поверх його.

Цього разу — не для камер.
Але якщо вже хтось сфотографує…
нехай бачать правду.