Розділ 23. “Це мій ранок. І я вирішую, з ким його провести.”

Я прокинулась від… тиші.
Ні дзвінків. Ні галасу.
Тільки його дихання. Тепле. Рівне. У мене під шиєю.

Моє обличчя — притиснуте до його грудей. Його рука — на моїй талії.
І сонце — фільтрується крізь штори, грає по його плечах.
Все, як мало бути. Без фільтрів. Без штучного світла. Без “вдалої пози”.

Я не хотіла рухатись.
Навіть дихати голосно.
Бо вчорашнє — ще не перетравлене, але вже… не страшне.

Я повернула голову, подивилась на нього.

— Ти притворяєшся, що спиш?

— Я намагаюсь не злякати момент, — пробурмотів він, не відкриваючи очей.

— Як романтично з твоєї сторони.

— Ну, це офіційно. Я вже безнадійний.

Ми обоє посміхнулись.
Так просто. Так легко.

І тут…

Телефон.

Я спершу хотіла його ігнорувати.
Але ні.
Взяла до рук.

— «Тато», — прочитала вголос.

Єлисей глянув з-під лоба.

— Відповіси?

— Так. Але тільки тому, що зараз я вирішую, чого хочу. Не тому, що треба.

— Привіт, тату, — сказала я, притримуючи ковдру на собі.

— Катю, чому ти не вдома? В тебе є хвилина?

— В мене є навіть дві. Але скажу одразу — я не тікаю. Не нервую. І, що найстрашніше, я щаслива.

— (пауза) Ти з Єлисеєм?

— Так. І ні, ми не “репетируємо медовий місяць”, як ти зараз подумав. Просто… ми є.

— …

— І знаєш, тату? Я втомилась жити так, як “правильно”. Тепер буду — так, як мені добре.

— Добре. Головне — не бійся цього “добре”, Катю.

Я посміхнулась.
Закінчила дзвінок.
Поклала телефон.
І повернулась до нього.

— Все нормально? — спитав Єлисей, торкаючись мого волосся.

— Все більше ніж нормально. Я навіть не звикла до цього рівня “тиші всередині”.

— Хочеш сніданок?

— Тільки якщо там є кава і поцілунок на додачу.

— Замовлено.

**

Це був просто ранок.
Але в мені — більше не було страху.

Я прокинулась — і не зібралась назад в шкіру старої себе.
Я прокинулась — як Катя, яка обрала себе. І його.