Розділ 22. “Без ‘якщо’, без ‘мабуть’, без маски.”

Вони всі вже пішли.
Світло в залі приглушене. Пелюстки встигли пожухнути.
Флористи пакують арки, офіціанти зникають із тацями.

Я стою біля вікна кімнати, яка тимчасово була нашою “гримеркою для наречених”.

У сукні, з розпущеним волоссям, яке вже не трималось у зачісці.
Без туфель.
З келихом вина, яке я навіть не доп’ю.

Він заходить.
Без краватки. З розстібнутим верхнім ґудзиком.
Єлисей.
Мій.
Не з обкладинки. Не з домовленостей.
Просто — він.

— Занадто тихо, — каже він, кидаючи погляд на мене.

— Вперше за весь вечір. І вперше — не гнітить.

Він підходить.
Я кладу келих на підвіконня.
Стаю до нього обличчям.

— Я більше не хочу бігти, — кажу я. — І не хочу вдавати. І не хочу жити з оглядкою, щоб, не дай Боже, знову не боліло.

— Я ніколи не просив тебе робити вигляд, Катю.

— Я знаю. Тому зараз я не граю.

— Добре. Бо я більше не вмію бачити тебе не по-справжньому.

Я торкаюсь його обличчя пальцями.
Повільно. Без поспіху.
Його очі дивляться на мене — мов уперше.

— Я боялась, що стану слабкою.

— Ти найсильніша жінка, яку я знаю. Але не тому, що не боїшся — а тому, що не тікаєш.

І тоді я…
Цілую його.

Без обґрунтувань. Без сумнівів. Без ролей.
М’яко. Повільно.
Так, ніби нарешті знайшла мову, якою вмію говорити все, що замовчувала.

Його руки — на моїй талії.
Мої пальці — в його волоссі.
І цей поцілунок — не для сцени. Не тому, що “треба”. А тому, що неможливо не.

— Я не скажу “люблю” зараз, — шепочу я, притискаючись до нього лобом. — Але кожна моя дія — це про тебе. І про те, що ти для мене вже — не гра.

— Я дочекаюсь. Не слів. А тебе. Повністю.

— А ти? — питаю.

— Я?

— Ти мене кохаєш?

Він усміхається. Ледь-ледь.

— Як чорт. Без варіантів. І без шансів на порятунок.

**

Цієї ночі я не ховалась під шаром сарказму.
Я була собою.
А він — був поряд.

І, може, вперше в житті…
мені не було страшно.