Розділ 20. “Стій. Дихай. Не показуй.”

— Ну, почалось. — Валя тихо шепоче мені в вухо, коли ведучий уже піднімає бокал, щоб оголосити нас із Єлисеєм офіційно зарученими.

Я повертаюсь до неї, здивована:

— Що саме?

— Минуле.

Я моргаю.
А тоді бачу його.

Олексій. Льоша.

Стоїть біля бару, в чорній сорочці, у якій завжди виглядав трохи надто спокійно, як для людини, що колись розбила мене на осколки.

Він тримає келих у руці. Не п’є.
Тільки дивиться.
Тими самими сірими очима.
Очима, що знали мої слабкості, шрами і… те, як я плакала в його ліжку після того, як він сказав, що не готовий.

— Оце сюрприз, — прошепотіла я. — Якого біса він тут?

— Тато запросив, — кивнула Валя. — Вони бачились на якійсь бізнес-події. Він навіть не знав, що Льоша — “той самий”.

— Ідеально. Просто чортів ідеал.

— Катю.

— Що?

— Це не флешбек. Це не три роки тому. Це ти зараз. Не тоді.

— А якщо я зламаюсь?

— Тоді я винесу тебе на руках. У піжамі. З оркестром. І взагалі — ти ж не одна. Тепер — ні.

Я вдихнула.
Глибоко.
Довго.
Як перед стрибком з даху.

Повернулась. Подивилась на нього.
Льоша усміхнувся. Спокійно. З тінню. З поглядом “ти все пам’ятаєш, Єжова”.

— Не зовнішність, — прошепотіла я. — Не голос. Але щось у ньому… схоже на Єлисея.

— Не плутай. Льоша — твій біль. А Єлисей — той, хто приймає тебе навіть із цим болем.

Я вирівнялась.
Спина пряма. Плечі назад. Усмішка — фірмова. Бойова.
Катя в режимі “ви не бачите, як у мене серце стукає в горло”.

Я повернулась до сцени.
До Єлисея.
Він глянув на мене. Одним поглядом — прочитав усе.

— Все нормально? — тихо. Лише для мене.

— Все чудово, — збрехала я.

Він не повірив. Але не тиснув. Просто стис мою руку.

І саме в цю мить ведучий гучно оголосив:

— Пані та панове, офіційні заручини Катерини Єжової та Єлисея Макарова!

Оплески. Спалахи камер.
І… погляд Льоші через натовп.
Не образа. Не злість.
Просто нагадування:

«Ти боялась любити після мене. Але зараз у тебе є шанс не втекти вдруге.»

**

Я стояла поруч з Єлисеєм.
І відчувала, як…
все ще болить, але вже не керує мною.