Розділ 19. “Я не повертаюсь. Я просто прийшла подивитись, як ти справляєшся.”

Усе було… красиво.
Майже занадто.

Білі ліхтарики. Пелюстки. Шампанське на підносах. Валя — у довгій сукні з вирізом до неба й поглядом “ще один журналіст — і я кину в нього канапе”.
Єлисей — у костюмі, який міг би зупинити дихання у половини гостей.
І я — у кремовій сукні, яку обирали всі, крім мене.
Все як у весільному Pinterest. Тільки реальність — якось не дуже вставала в настрій.

Я ходила між людьми. Усміхалась. Кивала. Відзначала нові погляди: “о, ось вона — наречена Макарова”.

— Катю, там гості з медіа… — хтось шепоче мені на вухо.

— Хтось шукає каву.

— Де ваш батько?

— Чудова сукня!

— Як ви почуваєтесь?

— Ви ж кохаєте його, правда?

А я тільки стискаю бокал з ігристим так, щоб не тріснув. І дихаю.

А потім все зупинилось.

Точніше — увійшла вона.

Рената Захарова.

У чорній, блискучій сукні. Без оголених частин, але з аурою, яка могла би роздягти всю кімнату.
Усміхалась.
Спокійно. Легко. Впевнено.

— Привіт, Катю, — сказала вона, коли ми опинилися наодинці в боковому коридорі.

— Привіт. Я... не чекала.

— Та ну. Усі чекають колишніх. Просто не хочуть це визнавати.

— Ти прийшла зіпсувати мені вечір?

— Ні. Я прийшла подивитись, чи справді він щасливий. І ти.

Я мовчала.

Рената підійшла ближче. Її голос був тихий, але різав:

— Я знала його три роки. Спала з ним. Плакала через нього. І сміялась. Іноді ми були щасливі. Але ніколи — справжні.

— То чого ти зараз тут?

— Бо зараз — ви справжні. І я хотіла побачити це своїми очима. Подивитись, чи витримаєш.

— Я не боюсь тебе, Ренато.

— А я і не твій ворог, Катю.

Вона зробила ковток зі свого бокала.

— Мій ворог був мій страх — що я недостатня. Що я не витримаю, якщо він піде. Здається, тепер цей ворог — твій.

— Ти не знаєш мене.

— Знаю. Бо бачила себе в дзеркалі, коли він мене залишив. Такий самий погляд.

Я вперлась спиною в стіну. Груди піднімались від дихання, як після бігу.

— Ти хочеш знати, що найстрашніше, Катю?

— Що?

— Не втратити його. А ніколи не наважитись бути з ним по-справжньому.

Рената відійшла.

— Я не повертаюсь. Не мрію. Не жалію. Але я точно знаю: якщо ти зараз втечеш — наступна дівчина, яка його по-справжньому полюбить, не буде такою боязкою. І не буде тікати.

Вона зникла в натовпі.

А я лишилась — з тремтячими руками, вибухом у грудях… і вічною думкою:

“Я не можу дозволити Ренаті бути сміливішою за мене.”