Розділ 16. “Привіт. Я не йшла. Просто обійми мене.”

Була майже північ, коли машина зупинилась біля будинку.

— Готова? — запитала Валя.

— Абсолютно ні.

— Ідеальний стан для великого кроку. Вперед, Єжова. Плюнь на страх. Випий повітря. І заходь.

Я кивнула. Вдихнула. Вийшла.

Будинок був тихий. Батько спав. Мачуха Єлисея — певно, у спа або де там вона проводить свої ночі.
І тільки світло з-під дверей гостьової кімнати підказувало — він не спить.

Я стояла хвилину перед дверима.
Потім — просто відкрила.
Тихо. Без стуку. Без драми.

Він сидів на дивані. У футболці. З книгою в руках. Очі — втомлені, але живі. Як у того, хто чекає, хоч і не впевнений, що дочекається.

— Привіт, — сказала я.

Він підвівся. Але не підійшов. Чекав.

— Я не йшла, — тихо додала. — Просто трохи… кружляла.

— Катю…

— Не кажи нічого. Я не готова чути великих слів.

Я зробила крок до нього. Потім ще.
І ще.

— Просто… обійми мене. Поки я думаю, що робити далі.

Він мовчки обійняв.

Тепло. Міцно. Без питань. Без натиску.

Я вперше за довгий час не тремтіла від страху.
Моє серце билося якось інакше. Повільніше. Глибше. З ним.

І хоч у голові ще був туман, одна річ була чітка:

Я тут. І я не одна.

**

Ми стояли так довго.
А потім він прошепотів:

— Можеш залишитись тут. На дивані. Я постелю плед. Ніякого тиску.

Я тільки кивнула.

— Тільки… — додала я. — Якщо я вночі прийду до тебе — не дивуйся.

— Катю, я вже нічому не дивуюсь.

— Оце і є твоя суперздібність. І моя найбільша проблема.

І вперше ми засміялися разом — не нервово, не іронічно. А просто — по-людськи.