Розділ 14. Не питаючи мене — знову.

Все почалось мирно.

— Недільний сніданок, — сказав тато, коли зібрав нас усіх у вітальні. — У вузькому колі. Родинному.

Що вже мало насторожити.

Я, Валя, Єлисей, мій батько, Макар Володимирович і його вічно посміхнена блондинка-дружина Марина Олександрівна.

І від них пахло — як від весільного каталогу.

— Ми подумали… — почав Макар Володимирович, — …що час уже перестати тягнути і зробити все красиво.

Я зупинилась із чашкою кави на півдорозі до рота.

— “Все красиво”?

— Офіційні заручини. Наступної суботи.

— Що?

— Катю, — втрутився тато, — це вже не гра. Ви обоє… гарно виглядаєте разом, усі задоволені, бізнес просувається. Чого тягнути?

Я подивилась на Єлисея.
Він сидів спокійно. Надто спокійно.

— Ти про це знав? — прошипіла я.

— Вони говорили. Але я не погоджувався. Я чекав, що ти… скажеш щось перша.

— А тепер усе вирішено за нас?

Марина з усмішкою: 

— Катю, сонце, це ж прекрасно! Весілля буде розкішне. Я вже знайшла дизайнера для запрошень.

Я поставила чашку. Міцно. Так, що трохи пролилось.

— Ви не спитали. Жоден з вас. Мене.

— Доню, не перегинай. Ти вже й так у цьому всьому, — буркнув тато. — Не влаштовуй сцен.

Я мовчала.
Валя притихла.
Єлисей злегка нахилився до мене.

— Катю...

— Ні, — сказала я. — Ні. Це занадто. Це вже не "ми вдаємо". Це вже все — рішення без мене. Моя свобода, моє життя, моє… все.

І я встала.
І вийшла.

**

— Катю, зупинись! — почувся його голос, коли я йшла до машини босоніж, бо не витримала ще й взуватись.

— Не чіпай мене, Єлисей!

— Послухай, я нічого не погоджував без тебе. Я не планував це!

— Але не зупинив!

— Бо сподівався, що ти скажеш “так”!

— Я... я не знаю, чого хочу! Я думала, що це гра! І коли все стало справжнім… я злякалась!

— То скажи чесно: ти не хочеш бути зі мною?

Я зупинилась. Зітхнула.

— Я… не знаю, як бути зі мною, коли я з тобою.

Він зробив крок ближче.
А я — назад.

— Мені потрібно подумати. Без “ми”, без “дата весілля”, без чужих планів. Просто… я.

— Добре, — тихо відповів він. — Але я не зникаю. І не здаюся.

Я сіла в машину. Завела двигун.
І вперше за довгий час втікала не від нього — від себе.