Розділ 11. "Я нічого не відчуваю." — "Ага, і я монахиня."

На кухні пахло кавою, свіжими круасанами і… іронією молодшої сестри, що сиділа за столом, накинута в халат, з телефоном у руці й поглядом сфінкса, який знає усе, але ще не вирішив — розповідати чи насолоджуватись мовчанням.

— Ти нарешті прокинулась, — промовила Валя. — Як спалось після… ну, стратегічного об'єднання?

Я стиснула губи й проігнорувала. Налила собі кави, підсіла за стіл. Сіла якнайдалі від неї. Без шансів.

— Хочеш круасан? — запитала вона. — Їх треба їсти одразу після сексу. Це як етикет.

— Я просто була у нього в кімнаті.

— Звісно. Просто лежала. Просто випадково без білизни. Просто ніч. Просто випадково його футболка на тобі досі.

Я ковтнула каву. Гаряче. Як пекло. Або сором.

— Ну добре, ми…

— Займалися синхронним читанням Біблії?

— Ти завжди така дратівлива зранку?

— Тільки коли зранку бачу, як моя сестра світиться, мов гірлянда на Новий рік, і вперто вдає, що це через магній або погоду.

Я поставила чашку.

— Добре. Ми спали разом. Вперше — за домовленістю. Вдруге — через непорозуміння. І це нічого не означає.

— Ага, і я монахиня.

— Валя!

— Та що? Я не знущаюсь. Я просто… хочу, щоб ти визнала. Для себе. Не для мене. Бо ти в нього дивишся, як у тостер, який нарешті гріє рівномірно.

— Це метафора?

— Це любов. Просто дуже по-катинськи.

Я мовчала. Вперше не з сарказмом. Не з захистом. Просто мовчала.

Валя посерйознішала. Поставила телефон.

— Катю. Я пам'ятаю, як ти після свого минулого "серйозного" сиділа в цій же кухні і повторювала: «я більше не відкриюсь нікому, бо потім буде боляче». І це зрозуміло. Але знаєш що?

Я підняла погляд. Вона вперше не грала.

— Він тебе не ламає. Він тебе бере таку, яка ти є. З твоїм язиком. З твоїми барикадами. З твоїм “не довіряю нікому, окрім собаки і кавоварки”.

Я хотіла щось сказати. Але тільки видихнула. І прошепотіла:

— Я боюсь, Валю. Якщо це справді… щось…

— Ти вже в ньому. По саме серце, сестричко. А боятись — нормально. Просто… не тікай. Не знову.

Ми помовчали.

— Можна мені ще круасан? — нарешті сказала я.

— Можна. Але ти мусиш пообіцяти, що якщо наступного разу залізеш до нього вночі — не забудеш зачинити двері.

— Я тебе знищу, Валька.

— З любов’ю?

— З любов’ю.