Розділ 10. Це не те, що ти подумала… хоча насправді саме це

Першою прокинулась я.

Точніше, перше прокинулося моє тіло — приємно втомлене, розслаблене, обійняте ззаду теплою чоловічою вагою.
Потім прокинувся мозок, щось там м’яко вив матом, згадав учорашнє, і... знову вив, але вже тихіше, ніжніше.

— Привіт, — буркнув сонний голос десь у мене за шиєю.

— Ще спи, — прошепотіла я. — Я ще не знаю, чи хочу тебе за це вбити, чи подякувати.

— Можеш і те, й інше. Але дай мені ще хвилин десять. Я щойно почав бачити сни, де ти мене не кусаєш при кожній спробі поцілувати.

Я посміхнулась.
Нікому не казати, що посміхнулась. Навіть собі.
Ми лежали так ще кілька хвилин — тиша, тепло, дотики. І жодних слів.

Аж поки…

— Оууууууууууууу, — пролунав знайомий голос.
Занадто знайомий.
Занадто гучний.

Я різко сіла. Простирадло потягнулось за мною, а Єлисей просто потягнувся, як кіт.

— Це не те, що ти подумала! — сказала я, схопивши подушку й прикриваючи груди.

Валя стояла в дверях. У піжамі. З кавою. І з телефоном.

— Та ні, це саме те, що я подумала, — всміхнулась вона. — Я навіть зробила фото, щоб не забути. Ось, дивись, підпис: "Дружина бізнес-партнера тата вранці після стратегічного об’єднання ресурсів."

— ВАЛЯ!!!

— Я горджусь вами. Чесно. Ваша драма — це найкраще реаліті-шоу, яке я коли-небудь бачила без Netflix.

Я схопила подушку й кинула в неї. Валя спритно ухилилася.

— Видали. Фото. ЗАРАЗ.

— Ага. Скинь мені пароль від карти тата і ще знижку в “Zara” — тоді подумаю.

— Я прийду до тебе вночі і задушу шнуром від зарядки.

— Впевнена, що не знов до нього вночі підеш?

Я завила й закрила обличчя руками.

— Я вас лишаю. Закохуйтесь далі. Тільки тихо — стіни не такі товсті, як твоє заперечення, Катю.

Двері за нею зачинилися.

Єлисей засміявся.

— А я попереджав, що твоя сестра — це стихійне лихо.

— Наступного разу треба буде замикати двері.

— Наступного разу? — підняв брову.

— Я сказала “якби такий випадок стався теоретично”.

— Ага. Теоретично. То ти залишишся на сніданок?

— Якщо Валя не транслює його в прямому ефірі — можливо.

Ми знову лягли. Його рука — на моєму боці. Його дихання — біля мого вуха.

І раптом подумалось:

А якщо це вже не просто “гра”?
А якщо я вже не просто “вдаю” щось?