Розділ 9. Іди до біса. Або відкрий двері. Одне з двох.

Пів на другу ночі.

Ні. Я не нервую.
Я просто… стою босоніж у коридорі.
У футболці, що пахне мною. У серці, що пахне катастрофою.
Перед дверима до його гостьової кімнати.

Бо я вже пів години крутилась у ліжку.
І все в голові — його слова: "Я не граю. Але якщо скажеш «стоп» — я піду назавжди."

І що я зробила? Нічого. Як завжди.
А тепер… я хочу знати, чого він хоче. Чого я хочу.

Або посваритися. Або трахнутися.
Або все одразу.

Я стукаю.

— Відкрий, Макаров.

— Двері не зачинені, — відповідає голос зсередини.
Спокійний. Хриплий. Зовсім не здивований.

Я штовхаю двері.
Він сидить на ліжку. Без сорочки. У спортивних штанях.
У кімнаті — напівтемрява і той самий запах парфумів, від яких у мене починаються внутрішні землетруси.

— Я не можу заснути, — кажу.

— Ще кави? — він піднімає брову.

— Ти мене злиш.

— Зазвичай, коли люди когось ненавидять, вони не приходять до них посеред ночі в одній футболці.

— Це не «звичайна» ніч, — бурчу.

— І не «звичайна» футболка.

— Ти зараз дійсно аналізуєш мій одяг?

— Я намагаюсь відволіктись від твоїх стегон, якщо чесно.

— Я прийшла поговорити.

— Добре. Сідай.

— Я не буду сідати.

— Стій тоді. Твоя поза дуже… переконлива.

Я хапаю подушку з його ліжка і кидаю в нього. Він ловить її однією рукою. Спокійно. Ловко.

— Досить! — кажу я. — Чого ти хочеш? Справді? Чого?

— Тебе.

— На ніч? На два? А потім?

— Не знаю. Я не думав наперед. Просто... хочу тебе. Не фальшивку. Не гру. Справжню.

— А якщо справжня я — це катастрофа? — прошепотіла я.

Вперше. Вголос.
Він підвівся. Повільно. Підійшов. Зупинився зовсім близько.

— Тоді я хочу бути свідком цього вибуху.

Його рука торкнулась мого обличчя. Пальці — теплі. Обережні. Ніжні.
Це не був жорсткий дотик.
Це не був запит на дозвіл.
Це було “я тут. Я не тисну. Але я готовий, якщо ти — теж.”

— Мені страшно, — сказала я тихо.

— І мені. Але я все одно обираю тебе.

Ми мовчали.

Я зробила крок вперед.
Він — ні.
Але його подих став важчим.
Його погляд — глибшим.

Я торкнулась його грудей.
Він стиснув мою талію.

І в ту мить — не було більше слів.
Лише дотики. Лише подихи. Лише ми.
Справжні. Без фільтрів. Без “домовились що без”. Без “фейкових заручин”.

Його руки тримали мене так, ніби я могла зникнути.
Я цілувала його так, ніби нарешті зрозуміла: саме цього хотіла від самого початку.

Це був не просто секс. Це був вибух. І я була його епіцентром.