Розділ 7. Текіла, танці й ревнощі “типу-нареченого”

«Nebula» пульсував, як завжди — гучно, темно, гаряче, ідеально.
Музика гупала у грудях, підлога вібрувала під підборами, і, чесно кажучи, я ніколи не почувалася більш живою.
Особливо в цій сукні — чорна, блискуча, відкрита спина, глибоке декольте. Вона сиділа на мені, як гріх на недільній молитві.

— Ти виглядаєш так, ніби сьогодні збираєшся або когось звабити, або знищити.

— І перше, і друге — цілком вірогідно, — відповіла я Валентині, відкидаючи волосся назад.

— Текіла?

— Як перша любов — різко, боляче, але швидко. Давай.

Ми випили. Танцювали. Сміялися.
Валя знімала сторіс, я витанцьовувала з незнайомими руками на талії, і десь там, у глибині грудей, тиснула свобода — така, як раніше. До нього. До фальшивих заручин. До ілюзії “сім’ї з Excel”.

— Привіт, красуне. Можна пригостити тебе чимось міцнішим? — прошепотав мені на вухо симпатичний хлопець у білій сорочці.

— Можна, — відповіла я, з тією самою посмішкою, яку давно ховала.

Він посміхнувся у відповідь. Рука — на моїй спині. Дотик — не нахабний, але впевнений.
Ми пішли до бару. Я вже відчувала, як моє тіло пульсує в ритмі нічної гри.

І саме в цей момент я побачила його.

Єлисей.

Стояв біля бару, в темному, майже повністю чорному костюмі, з відкритим комірцем сорочки, без краватки, з тією самою бісовою півусмішкою.
Він спостерігав.
Не наближався.
Але його погляд…
Той самий, що в клубному туалеті.

— Проблема? — спитав мій новий знайомий, помітивши, як я трохи напружилась.

— Та ні, просто хижак із дикого лісу зайшов до зоопарку.

— Гм… якщо він твій хлопець, я можу…

— Він — ніхто, — відповіла я, голосно й чітко.

Ми випили ще.
Я сміялась трохи голосніше, ніж потрібно.
Фліртувала трохи гарячіше, ніж мала би.
І танцювала вже на повну — руки над головою, тіло в ритмі, очі заплющені.
Я не думаю про нього. Я не чую його. Я…

— Не думаю, що тобі слід отак себе вести, — почувся голос біля самого вуха.

Я різко обернулась.

Єлисей.

— Це моя ніч, Єлисей. Я не на годиннику твоїх ревнощів.

— Ревнощі? — Він усміхнувся, але очі були не смішні. — Ні, просто дивлюсь, як моя “наречена” стрибає на когось, хто не може навіть вино правильно обрати.

— Ну вибач, що не обрала бізнесмена з пакетом акцій і его розміром з Чорне море.

— Знаєш, що мене злить найбільше?

— Що я виглядаю краще, ніж ти можеш витримати?

— Що цей… хлопчик… зараз має те, чого хочу я.

Знову тиша. Знову погляд. Знову ця грьобана хімія, що як полум’я на спирті — без кольору, але палає.

Я відступила на крок.

— Ми домовлялись: ніякого сексу, ніяких почуттів, жодного “хочу”.

— Я знаю. Але домовленості — штука хитка. Особливо, коли ти виглядаєш отак.

— Не твоя справа.

— А хотілось би, щоб була.

І з цими словами він розвернувся й пішов.
Просто так.
Без погляду назад.

Я стояла, дихаючи, ніби щойно пробігла марафон.
У серці — грім.
На губах — присмак текіли.
І в голові — чітка думка:

«Я в біді. Великій, високій, нахабній, сексуальній біді на ім’я Єлисей Макаров.»