ГЛАВА 7. Горизонт подій

24 серпня, 12:00.

Об'єкт «Чорнобиль-2». Підземний бункер, Сектор «Ц-3»

Тьмяне люмінесцентне світло підземного коридору відкидало довгі тіні на товсті бетонні стіни Сектора «Ц-3». Протягом останніх двох з половиною місяців тут майже нічого не нагадувало про колишній поспіх — усе дихало суворою, впевненою підготовкою. На поверхні вже височіли масивні залізобетонні саркофаги, надійно ховаючи уламки від чужих супутників, а під землею настав час для головного ходу в цій грі.

Полковник Лютий та Олена зустрілися в коридорі безпосередньо перед важкими броньованими дверима, що вели до кімнати утримання гостя. Олена була у військовій формі — новенькі погони сержанта сиділи на ній як рідні, а в руках вона міцно стискала свій незмінний диктофон. Поруч помітно нервував професор Тимченко, притискаючи до грудей теку з останніми телеметричними даними «Дуги-1».

Лютий зупинився, кинув погляд на Олену і ледь помітно мовив:

— Ну що, готові, Олено Вікторівно?

— Так, — твердо відповіла вона, зустрівши погляд полковника без тіні колишнього страху. Тепер вона була частиною команди.

— От і добре, — відповів Лютий. Він розвернувся до науковця й поклав йому руку на плече: — Тимченко, чекай нас тут. Твоя черга настане, коли ми отримаємо цифри.

Професор слухняно кивнув, залишаючись біля поста охорони. Полковник повернувся до озброєної варти, яка непорушно стояла біля входу:

— Конвоїри, відчиняйте, — наказав Лютий.

Важкі затвори клацнули, і герметичні двері з глухим сичанням відійшли вбік. У кімнаті більше не було дротів, датчиків поліграфа чи іншого інструментів для допитів — Лютий наказав прибрати все, що могло б продемонструвати ворожість. Лише міцний стіл, стільці та чисті аркуші паперу.

Олена та Лютий зайшли всередину і сіли на стільці прямо перед Вектором.

— Два з половиною місяці тому ти назвав нас випадковістю, яка тут і загине, Векторе, — спокійно, без колишнього тиску почав полковник. — Ти довів нашому поліграфу, що кажеш правду. Твій світ не постраждає від нашого кінця, але ми не звикли просто чекати на еволюційний фінал.

У головах присутніх розлігся глибокий, вакуумний голос прибульця, позбавлений емоцій, але сповнений холодної констатації факту:

— Так, мій вид виживе, бо ваш світ не в змозі відмовитися від зброї. Ваша загибель — лише питання математичного прорахунку часу.

Тоді крок уперед зробила Олена. Вона поклала увімкнений диктофон на стіл, вирівняла дихання і твердо подивилася прибульцю прямо в неонові зіниці:

— Саме тому ми тут, Векторе. Ми хочемо запропонувати тобі угоду, щоб спасти хоч якусь частину людства.

— Спасти частину людства... — луною відгукнувся ментальний голос прибульця.

Вектор на кілька секунд замовк, ніби глибоко обдумував почуте. Свічення в його очах ледь помітно запульсувало, аналізуючи щирість і рішучість людей перед ним. Нарешті, він знову звернувся до них:

— Цікаво... Як ви це хочете зробити?

Лютий відповів одразу, твердо і без вагань:

— Твої знання. Ти можеш нам відкрити секрет будови твого космічного корабля. Нам потрібно все, тобто — його точний хімічний склад, паливо, на якому він працює, та принципи управління. Ми збудуємо власний ковчег за твоїми технологіями.

Вектор знову застиг. Його неонові кола в очах почали стрімко звужуватися і розширюватися, відбиваючи шалену швидкість обчислювальних процесів у його квантовому мозку. Прибулець аналізував ситуацію, подумки складаючи складні просторово-часові пазли.

«Якщо частина спасеться, а частина загине...» — пронеслося важкою луною в головах Лютого та Олени. — «Мій вид у безпеці. Великий вибух на вашій планеті все одно станеться, глобальний еволюційний фінал для Землі зафіксований. Часова лінія майбутнього не зламається, бо цей ковчег буде чистим відхиленням, чистою випадковістю в масштабах всесвіту... Це логічно. Це може спрацювати».

Вектор повільно опустив свої довгі чотирипалі руки на стіл і вперше нахилився трохи вперед, ближче до людей.

— Добре, військовий, — пролунав його фінальний ментальний імпульс. — Я згоден. Я дам вам молекулярний склад металу обшивки, формулу ізотопного палива та принципи квантового інтерфейсу керування. Ви отримаєте свій шанс.

Лютий задоволено і полегшено видихнув, на його обличчі вперше за довгий час з'явилася впевнена посмішка. Він підвівся з-за столу:

— От і добре. До речі, я підготував кімнату на поверхні, де ти зможеш керувати процесом.

Важкі герметичні двері Сектора «Ц-3» знову відчинилися. Цього разу попереду йшов полковник Лютий, за ним — Вектор, чия велетенська постать більше не була скута жодними дротами чи обмеженнями. Олена йшла поруч, тримаючи руки в кишенях військової форми, вона карбувала кожну деталь цього фантастичного процесу у власній пам'яті, щоб потім перенести її на папір. На виході до них одразу приєднався професор Тимченко. Побачивши прибульця на волі, який ішов поруч із людьми без конвою, фізик спершу зблід і рефлекторно зробив крок назад, судорожно стиснувши свою теку з документами. Проте, помітивши абсолютно спокійний і впевнений вираз обличчя полковника, Тимченко опанував себе і рушив слідом.

Група піднялася на поверхню за допомогою потужного вантажного ліфта. Коли залізні стулки розійшлися, перед ними відкрився новозбудований наземний комплекс. Це був той самий «Головний офіс космічних досліджень», який за останні місяці звели під прикриттям для американських супутників. Величезні залізобетонні стіни-саркофаги надійно ховали периметр від зовнішнього світу, а всередині все було облаштоване за останнім словом техніки.

Вектора повели до його нового робочого місця — просторої центральної лабораторії з панорамними вікнами, які виходили на внутрішні доки. Тут уже було встановлено десятки передових обчислювальних станцій, підключених безпосередньо до систем зв'язку КБ «Південне». Посеред зали стояв спеціально сконструйований для гостя інтерфейсний термінал.